Розмістивсь на дивані, переглядую фото,
Згадки кожного знімку забирають в полон,
Стільки споминів зразу, це ж усе пережито,
І гортаючі пальці обпікає вогонь.
У окремі вдивляюсь – це було наче вчора…
Ми до ранку з тобою рахували зірки,
У садку цвіла липа, біля тину котора,
І набіг дивний спомин, хоч і трохи гіркий.
Пригадались волошки і біленькі хмаринки,
Поцілунки і очі, наче зорі вгорі,
І твоя незабутня шовкова хустинка,
І оті дивовижні, старі ліхтарі.
А це фото весільне - старший сват, старша дружка,
Це троїсті музики витинають гопак,
На стіні і донині бережу білу смужку,
Що тоді причепили, як весільний відзнак.
А це син і невістка і любимі внучата,
І забилося серце, захотілося жить,
Щоб для внуків дідусь, а для сина був тато,
То родині повинен я ще довго служить!
Такою і є священна місія кожного з нас - дати продовження життю та передати нащадкам все те, чого навчився сам, або попросту - служити роду свому. Гарно написано. Вітаю, друже!
Проникливий вірш. 
Хай благословляє Господь Вас і Ваших рідних! 
