Виходить Уено радісно з дверей;
Біжить назустріч Хаті… . Але в тиші
Гудок відзначив долі новий день,
І сновидіння розігнав утішні.
Відкрив собака очі тут лише,
І підіймає голову помалу.
З самого ранку люди ходять вже,
А серед них працівники вокзалу,
Що були на Його похоронах,
Прийшли на цвинтар Аоя́ма вкотре.
Тепер вони лиш дивляться на пса,
В очах якого вірність видно добре.
Хтось їсти псові дасть, але донька́
Прийшла удень, сказати щоб: “Вертайся,
Не віддавай своє життя рокам
Чекання марного. Та залишайся
Своєму серцю вірний, Хатіко.
Тебе завжди чекаємо ми вдома.
Приходь, будь ласка”. І донька його
Лишає. Ситуація знайома.
Та їй собака вдячний був за це,
До вечора хотів він почекати.
І песик зрозумів – йому лише
Потрібно повернутися до хати.
Ось так в господарів він ночував,
А зранку час проводив на вокзалі,
Де був до вечора і почував
Увесь той сум нездійснених баталій.
Та врешті переїхала сім`я
Кілометрів за вісім в Асаку́су.
А Хаті? – Не забули це ім`я –
Вони його з собою взяти мусять.
Здавалося б, ну, ось життя нове,
Яке не ставить Хаті перепону.
А серце смутком плаче та реве,
Як в пам'ять образи ідуть газону,
Де він чекав… . І відстань не біда,
Вона лиш закаляє дух наснаги.
Тож знову Хатіко біжить туда,
Де пам'ять залишає переваги.
Шістнадцять кілометрів кожен день –
Це не тягар, це просто віра Хаті.
Чекав газон, що песик знов прийде,
Щоб з ним разом на когось почекати.
Не день, не тиждень, місяць чи кварта́л,
А навіть рік… . Та що там рік? Даремно
Приходить Хаті знову на вокзал,
Щоб дочекатись радісного Уено.
Летять роки́… . Роки уже летять!
А віра у собаки, мабуть, вічна.
Не змусять дощ і сніг його життя
Забути про подію канонічну.
Та менше часу вдома він бував,
Натомість на вокзалі все частіше
Проводив час і, звісно, ночував
У тій вокзально-тимчасовій тиші.
Запам`ятали люди вже його;
Годують завжди вірного собаку;
І терпеливий песик Хатіко
Висловлює їм мовчазну подяку.
Ось так сім років сильного життя… .
В газеті “Асахі́ Шімбу́н” нарешті
У жовтні вийшла з Хатіко стаття.
І псові більше віддавати честі
Почали люди, хто взнавав про це.
Старий колега Уено по роботі
Якось приїхав. А в руках лише
Він м’ячик мав той самий, що в турботі
Приніс колись собака: “Хатіко,
Тримай цей м’яч, для тебе він важливий”.
І в руку добрий пес лизнув його,
Бо подарунок цей був особливий.
Пройшло так роки півтора, і тут,
Ще за життя славетного собаки,
Створили в місті пам`ятник йому,
Що десь біля вокзалу мав стояти.
Звичайно, честь для Хаті це була́;
Та він чекав лише одну людину,
Яка би радості йому дала́;
Яка би звеселила в цю хвилину.
