|
Не бійся ворогів – у гіршому випадку вони можуть
тебе вбити. Не бійся друзів – у гіршому випадку вони
можуть тебе зрадити. Бійся байдужих – вони не вбивають
і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існують
на землі зрада і вбивство.
Б. Ясенський
Робочий день добігав кінця, коли до бухгалтерії зазирнув симпатичний молодий чоловік. Побачивши Юлю, він несміливо наблизився до її столу.
– Доброго дня, Юліє Василівно! Що там з моїм відрядженням?
– Нічого!
– Тобто? – розгубився молодик. – Ще не нараховані гроші? Та ж уже декілька місяців минуло!
– Вони й не будуть нараховані! У Вас документи були не в порядку. А тепер вже пізно щось робити, Ви по наказу не пройшли.
– Як не в порядку? – зблід. – Я чотири тижні був у відрядженні, привіз усі чеки, квитки, путівки…
– А в наказі була помилка! Дата не та! Я ж Вам казала!
– Так… Але ж я ходив до керівника, він мав переробити наказ …
– Та не переробив. А Ви навіть не зайшли, не спитали!
– Пробачте, я не знав…
– А хто має знати? Вас тут повно! Я що, за кожного повинна думати?
– То що ж мені робити, Юліє Василівно? Це ж дві тисячі гривень!
– А раніше Ви де були?
Поступово до юнака дійшло, що немає ніякої надії повернути витрачені гроші, з відчаєм у голосі він промовив:
– Хіба це моя провина?
Юля розсердилась:
– І не моя! Що Ви хочете? Іншим разом будете знати, що документи потрібно перевіряти – у семиденний термін! – підкреслила.
Чоловік пішов до виходу, опустивши голову. Ловив на собі співчутливі погляди інших бухгалтерів. Їм шкода було юнака: працював на виробництві другий рік, але був серйозним, відповідальним, з рядового інженера став помічником начальника відділу збуту – гарний кар’єрний старт. Щоправда, дивний трохи: після роботи поспішав додому, на «корпоративи» не залишався, по барах з хлопцями не «зависав», навіть до дівчат не залицявся, хоч у свої «майже тридцять» був неодружений. Ніхто із сердобольних жінок і не здогадувався, що Віктор (так звали юнака) живе один з хворою матір’ю. Мама пережила вже два інфаркти, третій – попередили лікарі – буде смертельний. Тому хлопець намагався не затримуватись на роботі і весь свій вільний час проводив удома. Він навіть хотів відмовитись від посади, щоби не їздити у відрядження, але дуже потрібні були гроші на лікування. Тому наймав сиділку, коли змушений був їхати, і по декілька разів на день телефонував додому.
А зараз Віктор особливо відчував брак коштів: мама знову лежала в лікарні, але вже в травматології (зламала руку, вкотре втративши свідомість). Він так розраховував на оплату відрядження! Не міг повірити, що з ним могли так вчинити. Спершу хотів звернутись до директора чи у профспілку: може, є якась можливість повернути гроші? Але головний бухгалтер пояснила, що все марно. Час минув, тепер хіба що можна винних шукати. Ні, Віктор того не хотів: хіба йому стане легше, якщо комусь дадуть догану? Одного не міг зрозуміти: чому Юля не попередила вчасно, що у нього якісь проблеми з документами? І чому всі інші бухгалтери мовчали? Як можна було знати про негаразди і не допомогти? Невже люди справді настільки байдужі одне до одного?
Юля йшла додому, бурмочучи під ніс прокляття. Чорти б узяли того Віктора Євгеновича! Це ж треба прийти під кінець дня і так настрій споганити! Ще й з неї винну зробити! Он як колежанки співчутливо на нього дивились! Мабуть, засуджують її. А коли вона, бачачи того інженеришку в коридорі, не раз підсміювалась: «Ти бач, бігає тут, а не зайде, не спитає, що з його відрядженням! Ну-ну!» – товаришки теж хихотіли разом з нею, жодна пальцем не поворухнула, щоб його попередити. А тепер, бач, які добренькі, а вона зла! Ні, Юля не почувалась винною. Вона не зробила нічого поганого. Звичайно, могла б зателефонувати, попередити вчасно. Навіть могла б сама перейти в сусіднє крило і нагадати керівнику про необхідність переробити наказ, але ж це не входить до її обов’язків! Робити добро? З якого дива? А їй хтось колись робив добро? Та й взагалі, хай думають, що заманеться! Їй байдуже!
Ця фраза була останньою: заглиблена у думки, Юля не помітила автівки, що вилетіла з-за рогу просто на неї…
Віктор знов навідував маму в лікарні. Кістки в тієї зростались погано, виникли певні ускладнення, тому жінка перебувала у стаціонарі. Син щодня проводив з нею декілька годин: вони гуляли в парку, адже «сердечникам» дуже корисні піші прогулянки. Сьогодні мати завела розмову про дівчину, яка перебуває у їхньому відділенні.
– Уяви собі, її ніхто не навідує! Бідна дівчинка лежить у комі, підключена до апаратів, – геть сама! В окремій палаті, звичайно, під наглядом лікарів. Але ж вона так може ніколи не прийти до тями. Потрібна підтримка близьких людей, а у неї немає нікого. Я хотіла зайти – не пустили. Кажуть: можна тільки родичам.
Жінка все бідкалась, а Віктор раптом відчув страшенну холоднечу. Який жах! Сама-самісінька в порожній кімнаті…
Завівши маму до палати, хлопець звернувся до чергової медсестри:
– У вас тут дівчина лежить у комі, можна мені глянути?
– Ви маєте на увазі Озерську? Взагалі-то не можна… Та ходімо!
Медсестра добре знала Віктора, тому не відмовила.
На ліжку лежала білява тендітна дівчина, така бліда, що обличчя майже зливалося з подушкою.
– Юля? – впізнав Віктор. – Що з нею?
– Складна черепно-мозкова травма. Її машина збила. Дивно: руки-ноги цілі, а от голова… А ви що, знайомі?
– Вона моя наречена, – навіщось збрехав хлопець. І доки медсестра «опрацьовувала» інформацію, взяв дівчину за руку.
Рука була легка і напівпрозора, а на зап’ястку билась блакитна жилка…
Уже четвертий тиждень Віктор навідував Юлю. Сидів біля її ліжка, розповідав про те, як пройшов його день, про новини на роботі, читав вірші, навіть співав тихенько. Знав, що коматозні хворі усе чують, і намагався «висмикнути» дівчину з тенетів смерті. Знайомі дивувалися, навіщо то йому потрібно, хіба мало власних проблем? Він і сам не знав, але не міг дивитись байдуже на бліде личко з впалими щоками, блакитні тіні під очима, ледь прикриті довжелезними віями… Тримаючи її руку, Вітя молився, щоби дівчина видужала, прийшла до тями – а все інше не важливо…
Юля топилась. Холодні води швидкої річки несли її, раз у раз накриваючи з головою. Жах скував усе тіло, вона не могла навіть порухатись. Поряд у воді теж були люди, але кожен намагався боротися зі стихією самотужки. Юля бачила їхні сині обличчя і намагалась триматися подалі. Найстрашнішим же було те, що по берегах річки було повно народу. Люди гуляли, смажили шашлики, співали, цілувалися – і всім було байдуже, що в річці хтось гине. Ніхто не збирався їх рятувати! Дівчина не могла цього зрозуміти. Намагалась кликати на допомогу – жодної реакції! А потім розгледіла їхні очі – і жахнулась! Зіниці були порожні, одна лише фраза пульсувала в них: «Мені байдуже. Мені байдуже…»
Юля заплющила очі. Приготувалась до найгіршого. Раптом відчула, що хтось тримає її за руку. Гарний юнак, навдивовижу знайоме обличчя… Віктор? Тепло його руки зігрівало, давало надію. Дівчина відчула, що може рухатись. З усієї сили погребла до берега, спираючись на його руку, не зводячи з хлопця очей. Ще трохи, ще… «Ти зможеш, маленька! Ти сильна!» Так, вона змогла!
Віктор і Юля дивились одне на одного – і в обох по щоках котилися сльози…
Ще довго Вітя годував кохану з ложечки і вчив ходити, але все те було з радістю, надією і великою любов’ю.
А як же мама? – спитаєте ви. Відповім: найкращі ліки для материного серця – це коли дитина її щаслива!
ID:
457800
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.10.2013 22:05:41
© дата внесення змiн: 31.10.2013 22:05:41
автор: Маргарита Шеверногая (Каменева)
Вкажіть причину вашої скарги
|
