Зашаруділо під ногами
опале листя із тополь...
Без маски не зіграти роль.
В журбі, уквітчаній сльозами,
осінній реквієм за нами
проплачуть струни ля-ре-соль.
І піонерські барабани,
і горн, і стяг у всій красі,
і «Зірка» іскрами в Росі –
всі наші форте і піано
зітре фермата ноти сі
і знак репризи на Союзі.
За обрієм розтануть друзі,
яких було чи раз, чи два,
з тих пір, як нам по всій окрузі
поміж калюжами у лузі
стелилась моріжком трава.
Пройдуть усміхнені дівчата
по кладці, босі, навпрошки,
і розчаровані жінки,
яким не встиг переспівати
не дуже світські пісеньки.
І будуть щебетати хором,
що не закінчена строфа,
колись написана мажором
в мінорній групі соль-до-фа.
І буде Муза поза грою...
Не перейдуть чиїсь покої
в моє розорене гніздо.
Нема мелодії такої,
щоб хтось, крім мене, без запою
міг розпочати з ноти до.
Тому не жаль дуетів ранніх
і візій, що не дописав,
про добрих могікан останніх,
яких в житті не зустрічав.
І..., що там далі?
Все, що далі,
залишиться людській юрмі,
коли акорди без печалі
обірвуться на ноті мі.
після вашого - перебірливим поетесам, хоч я до поетес себе не причислюю, боюсь коментувати ваші вірші, хоч читати люблю,якщо можна буду в режимі смайликів і оцінок
і оцінок
