Все краще людям. Решта – що кому
частіше всього потім і не треба.
Таке було в батьків життєве кредо,
аби вгодити чимось хоч Йому.
Все, що собі, то лиш – на чорний день
у вигляді державної розстрочки.
Було достатньо для душі пісень,
для тіла – домотканої сорочки.
Не помагають принципи скупі
вселенську гідру викурити з хати.
Немає чим знедоленим пеняти.
Пройшло життя – ні людям, ні собі
у безпросвітній з лихом боротьбі –
одне, що не встигає проминати.
І наче знову на лиху біду
в новітній бум ввірвались свіжі клани,
що рвуть у всіх підметки на ходу.
Незряча сірість стала другим планом,
хоч звично завше в першому ряду.
Тут легше промовляти і віщати.
А могіканам в гущі гендлярів
незручно криголамом на Хрещатик,
де для вітрил немає вже вітрів.
Скорбота й сум, хоч плакати ще рано,
та мало вже надії на юрму.
Перевелись бідові капітани,
що вміють гамувати урагани.
Пора – на шлюпки. Зрізало корму.
І хоч нема тепер чому радіти,
на палубі регоче менестрель,
а самозванці вуркагани-Флінти
тримають курс у напрямку до скель.