Позаростали стежки та доріжки
понад левадою, попід тини,
де до недавнього баба Ониська,
щось виглядаючи, дибала пішки
за перелазом через полини,
щоб роздивитись, а хто ото їде,
хоч і насправді теж пішки бреде
в гості до баби, бо вже не до діда.
Хоч і насправді – нікого, ніде.
Скільки чекань і обіди на долю,
що не зайде хоч один чоловік.
Йдуть перехожі крізь бабу й тополю,
що наодинці вкорочують вік.
Пусткою – хата. І сором за себе.
Гарно вітався. Води не приніс.
В кожного стежка-доріжка до неба,
поки полин у дворі не підріс.
Хтось оживає наїздами в гості,
хтось доживає самотні роки.
Всіх порівняють колись на погості
не полини, то густі будяки.
Йдуть непомітно старі у могилу,
мов не було їх ніколи ніде.
Сумно дивитись на хату похилу,
де вже ніхто перехожих не жде.
Вицвіла писана тушшю об’ява.
Скільки надій ще недавно було.
Не посміхається доля лукава.
У полинах вимирає село.
Пусткою – хата. І сором за себе. Гарно вітався. Води не приніс. В кожного стежка-доріжка до неба, поки полин у дворі не підріс...правдиво і сумно, гарний твір, хоч і туги нагнав на мене
