Світ прокинувсь,мов дитина
й сонце весело заграло.
Ніжна пісня лебедина
над землею пролунала.
Зустрілися два лебеді
на воді ізрання,
так говорили ніжно про кохання.
Розправивши крила, полетіли в небо,
бо ж для кохання волі треба.
Вже осінь завітала у мій сад
і листячком його позолотила.
Нарешті, довгожданний листопад-
той час, коли я тебе зустріла.
Я дивлюсь:на наших квітах
два метелики сидять.
Вони, напевно, тепле літо згадують і гомонять.
Який дует чудовий склався, хоч той полетів,
а той зостався.
Ось так і ми колись з тобою
ділили радість із журбою.
Та осінь для нас була часом кохання,
блиском очей, смаком бажання.
Оті метелики, отой дует осінній
нагадали мені про нас.
Про ті дні у жалю, в голосінні,
про щасливо проведений час...
Так і ми з тобою могли б бути двоє.
Та, на жаль, не судилось,
значить така наша доля.
Напевно, все оце мені приснилось:
квіти, метелики, зелена трава...
До мене більш ходить не треба.
Не треба квіти приносити.
Бо хіба є якась потреба?
Ти ж знаєш, що не вмію я любити.
