Поведи мене в гори. Дивися, я вже дорослА,
Я вже вийшла на сушу і конфірмувалася світлом.
Я розплутала море, що піною билось в узлах,
розпустила нагрудні вінки із бутонами зла
і вдихнула небес, що рожевим світанком розквітли.
Поведи мене в гори. За руку візьми й поведи.
Я не буду пручатись, я навіть молити не буду.
Я готова нести на собі кілометри годин
без питань і зворотів, мовчати сюди і туди,
дослухаючись хащів, де вітер гойдає іуду.
Поведи мене в гори і викупай у молоці
із одвічних грудей, що набухли туманом, як чадом.
Покажи мені ранок в лискучій, як плаха, ріці.
Я навиділа доста вселенських і просто кінців,
і тепер я волію побачити світопочаток.
Поведи мене в гори. Нехай нам обом задзвенить
заблукала корова дзеленьком у правому вусі,
а під лівим зійдуться вусаті коти-баюни
і нашепчуть про стежку, що виведе в затишний низ,
і про іншу – туди, куди я дивитись боюся.
І нескоро ще гляну, хоч скільки мене не годуй.
Надігнившу о-манну доточує яблучна гусінь.
Воскресають іуди, а вітер все дме, як і дув.
Поведи мене в гори. Сама я туди не піду,
бо забуду зворотну дорогу і не повернуся.
я більш ніж переконана, що то - уже твій вірш 
