Твої слова ніби сон,
Навіюють мені образи різних літ,
Тих, що промайнули повз мене і крицею запали в душу мені...
І знову задуха в прочинені вікна,
І крик...
Ти знедолена?
Скільки таких є?
Знов серце твоє роздирає ця скрипка,
Цей стогін відчутний і мені,
Кронами дерев я прямую так довго до волі, в поверхню,
Скажи мені, ти промовляла благальні слова у розбиті дзеркала?
Молила, щоб легше жилося тобі?
Біль всюди і він наростає лавиною,
Рушійною силою,
Забути б ті сни, ті образи незрозумілі,
Згубились давно у туманах, що щедро так землю цю вкрили,
Де сонячне світло не гріє давно...
І знову твій погляд у розбиті дзеркала, благальний...
Чим можу зарадить тобі?
Я душу свою не віддам на поталу одвічній скорботі,
Лишаються сни,
І я рвусь, крізь тенета я рвусь в павутиння ночей,
Щоб знов загубити себе, таку владну,
А ти тепер мрієш про щось?
Чи ти вже зневірена зовсім?
Ці сни - вічна плаха...
07, 19 серпня 2012
