Одна, я знов одна, як колос той у полі
нагостреним серпом не стятий під час жнив,
Вітрами зламаний, що носяться на волі
Поміж сполосканих дощем спустілих нив.
Одна, я знов одна... Тужливо серце ниє.
Навколо пусто, глуш... І темна ніч стоїть.
А вихор за вікном так жалісливо виє,
Немов сконать не міг, не хотячи більш жить.
І сумно, сумно так. Де ж той кого любила?
Де ж ті, хто мене теж давніш любить хотів?!..
Одні забулися, а тих взяла могила...
І жаль минулих мрій, щасливих шкода днів.
Одна, я знов одна... А вітер думці вторить
І стогоном своїм втішає зі слізьми:
– Я – брат тобі, я друг, він стогнучи говорить,
Один нас мучить біль – то ж плачмо разом ми!..
Канстанцыя Буйло
Адна
Адна, ізноў адна, як колас той у полі
Не сьцяты ў час жніва нагострэным сярпом,
Зламаны ветрамі гулячымі на волі
Між апусьцелых ніў, спалосканых дажджом.
Адна, ізноў адна... Тужліва сэрцэ ные.
Наўкола пуста, глуш... Ноч цёмная стаіць.
А за вакном віхор так жаласьліва вые,
Якбы сканаць ня мог, няхочучы больш жыць.
I сумна, сумна мне. Дзе-ж той каго любіла?
Дзе-ж тые, што мяне любілі так даўней?!...
Адны забыліся, другіх ўзяла магіла...
I жаль мне прошлых мар, шчасьлівых шкода дней.
Адна, ізноў адна... А вецер думцы ўторыць
I стогнамі мяне ўцешае ён сваймі:
– Я – брат табе, я друг, мне стогнучы гаворыць,
Адзін нас ломіць боль - дык плачмо-ж разам мы!...
