Колись я підійму́сь висо́ко в гори,
руками хмари обійму́ і зло́влю дим.
Востаннє, я клянусь, зайду́ся болем,
і покладу йому кінець. А перед тим..
Зі сходом сонця все тобі пробачу.
На крила вітру всі образи я віддам,
Я обіцяю, я клянусь – я не заплачу!
Він їх роздасть своїм братам-вітрам.
Я обіцяю, там тоді висо́ко в горах,
з, небаченої досі, висоти,
укравши в неї гордість – відпущу́сь у море
до потойбічної сестри – до глибини.
Із того дна дістану воскресіння,
і сили у води для волі украду.
Я змию сіллю душу, і спасіння
я врешті-решт для неї віднайду.
Я вигою усі рубці, всі рани,
і, навіть, той, з дитинства, на коліні.
Із попелу відроджусь, як віками
відроджується птах, що в тебе на голіні.
І врешті відпущу́, і згу́блю. Хай загубиться!
Без жодного жалю́ віддам усе вітрам.
А поки.. хай я ще полю́блю – доки любиться,
допоки сили волі й гордості – ні грам.
