Затьмарило небо ось тут, біля хати,
А далі—світлиця пуста.
Від цього порога ввела мене мати
В страждальне для неї життя.
Залишила з острахом, стиснувши руки,
З очима по вінця в журбі,
А потяг пихтів, роздуваючи щоки:
«Навіщо розлука тобі,
Навіщо тікати із рідної хати
В далеке чи близьке життя?»
«Їдь сину», – прохала тоді мене мати,
Махаючи сумно здаля.
Вдивляюся в те, що дісталось від мами:
Ось хата, подвір’я. Все – те ж.
Та біль, що принишкло ховався роками,
Не знає тепер своїх меж.
Віддай Богу душу і стань на коліна,
Коли забуваєш святе.
Душа, щоб пекельним вогнем не горіла,
Лілей материнське лице,
Лілей, щоб зґвалтована совість на потім
Не тліла в надгробній плиті,
І дух материнський, що завжди на зльоті,
Вбачав тільки сина в тобі.
Стою зі свічею, задавлений болем.
В подобі людській образи.
Прости нас, скалічених віком цим, Боже,
Як мами простити змогли.
5/5
