І ніби так дивно щось знову шепоче осінь,
Покривши під масками барв своїх хмурі обличчя…
І ніби ти знову про щось незбагненне попросиш,
А я лиш про то, що цинізм цей тобі геть не личить..
Знову буде сміятися дощ своїми сльозами,
Омиваючі наші давно вже нездійснені мрії…
Даруючи спокій, тепло чи ж безмежну надію,
Але не тобі й не мені… Він просто глузує над нами.
Пройде ще 5 років… І кожен із нас зрозуміє,
Наскільки не може у космосі Деймос без Фобоса…
А ті всі слова — то останній притулок надії,
Яка заблукала десь в синьому мареві глобуса…
