На прогулянку ішов
песие Задавака.
І хазяїна він мав,
і ошийник гарний.
Він поважно, як завжди,
кісточку отримав.
Й сам не знав куди тоді
тую кістку кинуть.
Поруч Гавчик пробігав,
а худий - аж синій!
Задаваку він спитав:
-Чого кістку кинув?
Той не кваплячись на те,
відповів хвастливо:
-Ситий я,
не то, що ти.
Шкіра, й та без сили!
-Ну, тоді,-худий спитав,
можна пригощуся?
Задавака зразу:
-Гав! Не твоє, вгамуйся!
Гавчик хвостик підібгав,
носика похнюпив.
Й десь, кудись він почвалав
до бродячих друзів.
Через тиждень пес худий
Задаваку стрітив.
І спочатку не впізнав,
навіть не помітив.
Геть замшілий і брудний
Був той Задавака.
Гавчик зразу зрозумів:
вигнали із хати.
-А пішли до мене, друже,
В мене є, що їсти,
і знайдеться де поспати,
і на що присісти.
Годував він бідолагу всим,
що було в нього.
Гість наївся й каже:
-Що ж ти так зі мною,
Я ж тебе тоді образив?
_Друзі ми з тобою.
Друг не пам'ятає зла,
виручить, врятує.
Добро й дружба разом, знай,
по життю крокують.
