За вікном вітерець шепоче,
Засинає велике місто,
А зірки, як ті карі очі,
Так далеко вгорі повисли.
Ще не спиться, - вставати ж
зрання,
Відгадати ж ніяк не можу,
Чом закуте твоє мовчання
До цих пір ще мене тривожить.
Що ти думаєш, що гадаєш?
Чи рахуєш, а чи міркуєш?
Що так легко бува зламаєш,
То ніяк вже не порихтуєш.
Протікає загата віри:
Чим жила ти і що робила.
І туман у озерах сірих –
Повернуть, як було, не сила.
Новий шлях підійшов тривожний.
Ти куди приведеш, мій друже?
Поминути його не можна,
І іти ним щось страшно дуже.
Так бува повертає доля
Свої крила, що розумієш:
Не на тому стоїш ти полі,
І не те ти у нього сієш.
Відшукати б нове – боїшся,
Заблукала в степу небога.
Та дорогу знайдеш і в лісі,
Тільки ти попроси у Нього.
