Абрикос за моїми вікнами махає вітами.
Наче мати кличе: «Прилинь-но, прилинь до берега».
А я, мов лисиця хвора, залізла у темну нору
і, прикусивши хвіст, пильно чекаю ворога…
А чому б не чекати месію чи гостя з Росії,
який привезе ми канфєткі та всякі бараначкі?
Ні, я не маю сили ждати червоних вітрил.
Вже попадалась мисливцям, і я вже ущент зранена.
Страх – мов на шиї зашморг, і знову страшно
відчиняти чужим чи своїм розстеляти душеньку.
Ні, я не маю наснаги власним тілом долати спрагу
всіх молодих мисливців. Бо я вже, як міль, придушена.
І тільки у грудях так боляче б’ється –
«тік-так» –
годинник, заведений Господом.
І я, замордована гаспидом,
шепочу йому:
«Ти лиш не збийся, ти лиш не збийся.
Дограй цю ударну партію,
поки я тут, наче хвора лисиця,
зализую власну апатію.
Я ще носитиму царську мантію…
з інших убитих лисиць».
