СОНЕТ
Я певно, хворий, на душі туман,
Мені обрид цей люд, ці ґречні фрази
Я бачу в снах далеких царств алмази
І весь в крові широкий ятаган.
Мені здається, й це вже не обман
Мій предок був татарин чорномазий
І гунську лють , невигубну заразу,
Мені лишив у спадок бусурман.
Мовчу, томлюсь і відступають стіни…
Ось океан весь в білих пасмах піни,
Вечірнє сонце і прибою гул.
І міста майорять блакитні бані,
Жасминові цвітуть сади духмяні.
Ми бились там… Згадав! Я вбитий був.
СОНЕТ
Я, верно, болен: нА сердце туман,
Мне скучно всё – и люди и рассказы,
Мне снятся королевские алмазы
И весь в крови широкий ятаган.
Мне чудится (и это не обман),
Мой предок был татарин косоглазый,
Свирепый гунн… Я веяньем заразы,
Через века дошедшей, обуян.
Молчу, томлюсь, и отступают стены:
Вот океан весь в клочьях белой пены,
Закатным солнцем залитый гранит,
И город с голубыми куполами,
С цветущими жасминными садами,
Мы дрались там.… Ах, да! Я был убит.
