Яскравий літній день блаженно усміхався,
До мене загравав веселкою згори.
Блакитний дощ пробіг – і каламуть стекла вся,
На сонці виграють барвисті кольори.
Смарагдова трава в намисті із краплинок,
Петуній дивоквіт в фіалкових тонах,
Жовтогарячий жар нагідочок-іскринок,
Дзеркальний відблиск на смугастих кавунах…
Смородиною я розмалювала губи,
Сережки із вишень – красуня хоч куди!
Босоніж по воді – як справжні життєлюби! –
Крокую, сміючись… Щасливішу знайди!..
А сонечко пасе хмаринки невагомі,
І райдуги стрічки гойдає вітровій…
Спустившись із небес, я бачу: незнайомі!
З’явилися чужі на вулиці моїй.
Попереду іде засмучена бабуся:
Срібляста сивина і синь сумна з очей
(Чи плакала вона, сказати не беруся,
Хоч пам’ятаю гніт похилених плечей).
Рожева, як зефір, як жвачка полунична
(Солодкий колір той фламінгових пір’їн),
Кофтиночка її впліталась органічно
В яскраву круговерть на тлі природних змін.
За бабцею онук, капризний і безстидний,
Ліпив з багна грудки і кидав в спину їй.
Бабуся мовчки йшла. Лишався слід огидний
На кофті – і в душі… В безсилості своїй,
Хоч і мала була, ніколи б не зізналась,
А тут – стою, реву, і слізоньки разком…
Яскравий день померк, палітра фарб змішалась,
Спотворена одним гидким, брудним мазком.
Смарагдова трава в намисті із краплинок,
Петуній дивоквіт в фіалкових тонах,
Жовтогарячий жар нагідочок-іскринок,
Дзеркальний відблиск на смугастих кавунах…
один мазок здатен зачорнити всю картину, і спустити на землю навіть найкрилатіший спогад...
