Уже котрий рядок починаю стандартним «Ти знаєш».
Обоє ж знаєм, що знаєш. Можеш брехати усім, собі – не бреши.
Ти любиш робити вигляд наче не пам'ятаєш,
А сам ховаєш кожну дрібницю в глибинах душі.
Ти так любиш поводитись фальшиво і зверхньо
Наче ніколи мене і не знав, наче чужі.
Усі вірять: тобі байдуже і паралельно.
Брешеш їм і мені, та собі – не бреши.
Я не прошу «признай»: не признаєш ніколи,
Ні за жодних обставин, нізащо, не у цьому житті.
Псевдощиро всміхаєшся, хоч всередині й колить.
Брешеш всім і мені, та собі – не бреши.
Ти змовчиш і нічого не скажеш: ти гордий.
Хіба пафосно кинеш: "тобі пишеться, то й пиши!"
І будеш старанно вдавати, наче зовсім зі мною незгодний.
Хороший мій, я ж – не всі! Ти мені не бреши!
Усі бачать золото, сяйво, що ти дозволяєш,
Я ж дивлюся глибше, і бачу суцільні дощі.
Ми знаєм обоє: я знаю, ти знаєш:
Ти можеш збрехати усім, та нам – не бреши!
