В що я, напевно, ніколи не повірю, так це в те, що людина не має романтики в душі. Кожен з нас має таємну ниточку, потягнувши за яку просинаються всі прекрасні почуття в душі, просинається ніжність і трепет, для любові як відлік запускається. Лише в деяких людей ці нитки далеко заховані. А може, я наївно помиляюсь, бо боюсь одного дня прокинутись і лежачи на спині та дивлячись в стелю зрозуміти, що не у всіх людей є ці нитки в серці і як же я гірко помилялась, витрачаючи на беззмістовне копирсання у серці якогось перехожого у моєму житті стільки свого дорогоцінного часу. А може, страшніше буде розуміти те, що людей з нитками в серці мало. І що очі – не рентген, простим поглядом не видно, в кого що там під одягом. Може, на щастя. А може, й ні. Бо скільки б ми помилок не зробили, сприймаючи людей не так,вважаючи їх не тими, хто вони є насправді. Можливо, це все принади життя, воно, бачте, таке-от оригінальне.
Кожна душа то є темний ліс. Правда. Але що ж тоді дає нам пізнавати цю хащу? Людина,яка відкриває душу, запускає у неї легенький промінь світла. Він є світочем в темряві душі. Але людина повинна хотіти відкритись. Важко захотіти. Вилізти зі своєї мушлі. Сидіти в мушлі - це як брати і нічого не давати. Важко одного дня встати з правої ноги, а не зі звичної лівої і почати давати часточки своєї душі наліво і направо.
Можливо, світ став би іншим, якби ми віддали часточки своєї душі тим, хто свою душу продав.
