Мій друже вірний! В пік надій,
на зламі галасу і часу,
де відлік нових днів почався
у красномовній пишноті,
під фейєверки й серпантин,
понад помпезності браваду
(пробач, таку вже маю ваду –
думкам словесний плести тин,
аби ніяка, ні одна
його проскочити не сміла,
хоч горобцем на нього сіла,
що гарно з думкою ладна) –
отож бо, я тобі скажу,
мій друже, жертве монологу:
життя, бува, підставить ногу,
аби упав ти за межу
своїх надій. Аби таки
набив собі на лобі гулю,
або, ще гірше – в душу кулю! –
аби ти грався в піддавки.
Та ти не вір: слабак – не ти!
Хоч недругам збагнуть непросто,
що ти в життя прийшов не гостем,
що в ньому ти немало встиг!
Дерзай! Борися – не спіткнись
у нетрях, в зіллі полиновім.
Виходь зміцнілим з битви, новим,
але не каменем – униз.
Серед невігласів, нікчем
непросто бути в світі справжнім,
та честь хай завжди буде стражем,
а слово – цвітом і мечем!
