Останніми днями у мене було відчуття, що я хочу щось сказати, що я хочу кричати! Але мовчу...
Наразі я вибльовую всі ці слова тут. Незрозуміло чому, незрозуміло для кого. Мені завжди хотілося вирвати усі брудні недоїдки замовчаних слів, образ які накопичувалися у мені. Хоча водночас розумію те, що мені вже немає чого казати...
Я вже давно перетравила цю всю огидну кашу заварену тобою, і давно вже пробачила, і майже забула... Забула усе. Тільки не тебе.
Господи, яка це все маячня!!! Я знаю, мені все це не потрібно, ВИ усі мені не потрібні! Але інколи здається, що я б віддала голову на відсіч за вас... Ви такого заради мене не зробили б ніколи...
В таких ситуціях мені чомусь дуже хочеться сміятися, жартувати!
З часом розумієш, що твої жарти нікому не зрозумілі, а ти вибльовуєш їх на поверню, і не тому, що в тебе немає почуття гумору, а тому, що просто більше немає чого сказати...
І ти мовчиш. Час від часу викидаючи з себе огидні слова, які зовсім не хочеться казати, але ти повинен це робити! Інакше всі інші люди, яких ти називаєш друзями, приятелями, зайчиками і котиками, врешті-решт покинуть тебе. А ти і так сам знаєш, що ці люди чужі. Вони тебе не бачать, Вони тебе не чують, Вони тебе не розуміють, а може просто не хочуть.! Навіщо людям чужі проблеми? І чому сни, в яких ти мені так часто являєшся, ніколи не перетворюються в реальність?..