Тиша. Інколи здається, що тиша включає в себе безліч звуків. Ніч, балкон. І вроді тихо. Тихо, доки свідомість не починає розповзатися по просторі довкола. Починаєш чути, що десь між будинками гавкає пес. Щось його тривожить. Гавкіт все гучніший, проте чомусь гармонічний. Отака дивна гармонія, коли без цього гавкання важко уявити кожне перебування на балконі. На сусідній вулиці час від часу проносяться машини. Куди вони їдуть о другій ночі? Їхні проблеми.
Свідомість розширюється. Закриваю очі. Вуха вловлюють ледь чутні кроки на витоптаній посеред пустиря перед будинком стежині. Слухаю далі. Починаю відчувати вітер. Тобто не саме вітер, а те,як він згинає траву на пустирі, перебирає листя дерев, що ростуть там, внизу, майже біля будинку. Уява починає відтворювати усе, що я чую, пов'язуючи його із кинутим раніше поглядом з вікна. Переді мною постає усе. Ліхтарі, що завжди освітлювали цей віддалений куточок спального району, дев’ятиповерхівки, з їхніми поодинокими вогниками вікон, дерева, пустир, зі стежкою та імпровізованим футбольним полем, село, що мирно спить по праву сторону нашого будинку. Починаю розчинятися у просторі, починаю розуміти речі, які за іншого випадку навіть не помітив би. Стає тепло. Тепло з середини. Думки стихають і течуть одним потоком. Вони є і їх немає. Вони перестають вдарятися об стінки голови і утворюють гармонію. Ти починаєш розуміти. Розуміти наскільки обмеженим інколи буваєш. Утворюється якесь почуття смутку, чи то сорому, але і воно розчиняється у голові поміж інших почуттів, емоцій, думок. А ти ніби споглядаєш за ними. Висиш у повітрі над ними, і як втілення абсолютного спокою та розуму лише споглядаєш. Не час для слів. Слова обмежені. Складається враження, що ти ні про що не думаєш, і думаєш про все одночасно. Час зникає. Чи то навпаки, лише появляться. Наче перехід у інший вимір. Все робиться таким простим і очевидним. Зливаєшся із часом і простором.
Проте з'являється відчуття, що чогось не вистачає… Воно також не є окремим, як і решта. Воно не видається суттєвим, ти зберігаєш спокій. Проте чомусь раптово ти виходиш із цієї медитації. Тебе навіть не виривають назовні, ти просто раптово виходиш. Відкриваєш очі, знову налаштовуєш усі відчуття на реальний світ. Ось чого не вистачало до цієї гармонії – вигуки якоїсь п'яної компанії на качелях по ту сторону пустиря. Вона ніби і заважає, і доповнює цю ніч одночасно. Ось така недосконала людська гармонія.
Знімаю окуляри, протираю очі. Дивлюся в небо своїм кепським зором, потім трохи нижче, на таку знайому панораму. Люблю я цей вигляд. Компанія з качель зникла в напрямі нових пригод на свої нетверезі голови, собака затихла. Тиша.
Хоча годинник показує протилежне, але щось в мені каже зсередини, що ще не час іти спати. Починають згадуватись слова. Присів на стільчик на своєму улюбленому балконі. Натхнення. Почав обмірковувати, який з двох світів реальніший. Спокій так і залишився в мені,хоча думки почали рухатись жвавіше і більш хаотично.
Згадуються різні моменти життя, ситуації,які можна було вирішити по-інакшому. Докори, хоча і не суттєві. Слова єднаються в рядки, виходить якийсь вірш. Перечитую. Треба буде допрацювати. Слова таки обмежені.
Встав, знову протер очі. Напевно вже час. Скоро мабуть почне світати. Тиша, прекрасна насичена тиша. Покидаю свій улюблений балкон. Цікаво, чи мені сьогодні щось присниться?
Цікаво, як я проснусь? Треба буде повторити. Ще одна чудова ніч.
ID:
373687
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.10.2012 15:29:15
© дата внесення змiн: 27.10.2012 15:29:15
автор: Ярема Підпільний
Вкажіть причину вашої скарги
|
