"Боюсь, ви себе недооцінюєте. Ви читали Булгакова, а сучасна молодь подібним не цікавиться. На ваш погляд, скільки ступенів свіжості повинна мати осетрина?" – "Одного й тільки одного, і тільки один, він перший і він останній…" – здивовано відповіла дівчина відомою фразою з "Майстра та Маргарити". Влад окинув поглядом пляж, сонце вже ховалось, відпочиваючих поменшало. – "Ходімо й ми, зазирнемо до вашої квартирної господині, заплатимо за кімнату, і заберемо ваші речі. А потім віддамо шану кращому ресторану міста. Який ви знаєте?" – "Моцарт" це біля оперного?" – "Прекрасно, дозвольте бути вашим кавалером на цей вечір?" – Влад галантно схилився, і подав свою руку. Картина не була кумедною чи не доладною. Так схилятись міг тільки лицар, і не важливо, що замість лицарських лат, на ньому тільки плавки, а на ній купальник. Дівчина відповіла легким реверансом, і вклала свою долоню в руку Влада. – "І не тільки на цей вечір, достойний лицарю." – "В такому разі, залишмо цей, Богом забутий, закуток, коні на нас чекають." – і обоє легко та не вимушено засміялись, дівчина відчула себе поруч молодика легко та не вимушено, ніби були знайомі багато часу.
З певного часу Влад не вірив у випадковість, хоч і не вмів передбачати події, вважав, що вони мають йти з чіткою послідовністю. І був досить приємно вражений, коли дівчина зупинилась перед занедбаним будинком на початку вулиці, де він тільки ранком зняв кімнату. – "Тут я зняла кімнату, господиня, та її чоловік, дуже не певні люди, і я була б рада, коли б пощастило забрати речі без особливого скандалу." – "Не хвилюйтесь, шановна пані, поки я поруч, ви в цілковитій безпеці." – з холодною впевненістю відповів Влад, і першим зайшов до двору.
Частина двору, квартира, відповідали вигляду самих власників, спиті лиця, скелетоподібна господиня, з якої пиятики чоловіка, здавалось, висмоктали всі жили, і сам чоловік, опухлий від постійної п’янки та тривалого неробства. Вони випивали й зараз, разом з ними і їхній гість, досить пристойно вдягнутий, молодик. Було видно, це новий постоялець приніс пляшку та закуску, щоб обмити своє вселення. Постать нового гостя накрила всіх своєю тінню, і, як здалось, заповнила своєю фігурою всю кухню, ледве протиснувшись через вузьку пройму вхідних дверей. – "Доброго вечора, шановні, - тихим та не виразним голосом привіталась постать, від ноток в голосі повіяло морозом. З за його широкої спини ледве визирнула дівчина, обличчя було спотворене відразою від побаченої картини, тільки за спиною нового знайомого відчувала себе в повній безпеці. – Вам знайома ця дівчина?" – "Авжеж, знайома, - сварливим голосом відізвалась господиня, - вона заборгувала нам гроші за кімнату. Коли б сьогодні не прийшла б, завтра речі були б на смітнику." – "Скільки вона заборгувала?" – Господиня була готова відповісти, та втрутився її чоловік, пропитим голосом, без апеляційно заявив: - "Тисячу гривень, вона винна рівно тисячу гривень!" – і кинув на свою дружину швидкий погляд. Дівчина за спиною Влада закрила від жаху обличчя, для неї ця сума була не реальною, і це за кілька днів проживання? Та сперечатись не було сил.
Постать тільки холодно усміхнулась, дістала з сумки вагомий гаманець, не ховаючи від цікавих поглядів господарів квартири та їхнього гостя, швидко відлічив потрібну суму. Жадібні руки господині, в лихоманці, потягнулись до грошей, та рука з папірцями зависла в повітрі. – "Хвилинку, проведіть нас до кімнати, хай дівчина збере свої речі, тоді ви отримаєте гроші." – "Гей, чоловіче, - підвівся новий постоялець, - це тепер моя кімната!" – "Проте я так не вважаю, вашою, юначе, вона буде лиш тоді, коли попередній постоялець забере з неї речі." – холодний тон, від якого пішов мороз по шкірі відбив все подальше бажання сперечатись. Господиня ж, нервово перебираючи ногами, побігла по коридору, зосліпу не помічаючи розкиданих речей, і хутко відчинила ключем благенькі фільончасті двері, увімкнула одиночну лампу під стелею. Дівчина хутко кинулась до двох великих сумок біля столу, почала нервово перебирати речі, потім кинулась до столу, ноутбук, кілька книжок, і розгублено поглянула у бік свого супровідника, в її очах були сльози та біль. Все було зрозуміло й без слів.
Постать зробила один крок до господині, та легко нагнулась над нею. Тій здалось, що над нею нависла гора, і зараз привалить. – "Вибачте, шановна, ви останнім часом не заходили до кімнати? Наприклад, з тим, щоб там прибрати?" – "А так, так…" – вирвалось у господині мимо її волі, зараз було єдине бажання, щоб ці гості по швидше пішли з квартири. Тому й принесла ошатну коробочку для дорогоцінностей, та коробку для взуття. Дівчина мало не вирвала з рук свої речі, зазирнула до коробочки, потім до коробки, і полегшено усміхнулась, поглянувши на свого покровителя. – "Запаковуйте речі, шановна леді, ви не повинні й хвилини більше залишатись в цьому гнізді злочину та розпусти. Тут не місце порядним людям." – в повітрі знову замайоріли купюри, і господиня, захоплена більш перелічуванням грошей, ніж почутими словами, вибігла з кімнати.
Речі було запаковано в дві великі дорожні сумки, легко кинуто на одне плече, вільною рукою постать показала дорогу на вихід, і пішла за дівчиною.
Влад скромно усміхався, чуючи слова вдячності, які дівчина від радості вже повторювала по кілька раз, а потім був змушений перебити її поривчасту мову: - "Шановна леді може припинити вправи з красномовства, і дякувати мені за допомогу. Слова вдячності промовлені більше двох раз, втрачають свою цінність." – "Я просто не знаю, як вам ще віддячити, шановний. Ці люди запросили значно більшу суму, ніж я заборгувала." – "Я знаю, - коротко усміхнувся Влад, - просто не хотів робити бешкету, вони й без того нещасні люди. Та кошти їм не підуть на користь. – Влад зробив тривалу паузу, в друге за весь день зняв окуляри, і окинув широким поглядом дівчину. – Шановна леді знає, як мені віддячити, скласти мені компанію на час мого перебування в цьому місті." – "Я ніколи не відмовлялась від своїх слів." – гордовито піднявши голову, відповіла дівчина. Влад усміхнувся, сприймаючи її пси-фон, дівчина була згодна на все, він не тільки врятував на пляжі, але й допоміг повернути саме дороге, що вона мала в житті. Що, ж, подумав Влад, дівчина буде сьогодні ще не раз приємно здивована. Якщо він сам перестав вірити у дива, то це ще не значить, що див не існує. Дівчина надто рано, як на свій вік, зіткнулась з реаліями життя, далеких від ідеалів, добре знала одну істину – за все потрібно платить, частіш всього більшу ціну, ніж воно того варте. Вона вже мала змогу в цьому переконатись, і не раз, не два, та тільки не цього разу! Для неї дива тільки починаються.
"Шановна леді, для мене буде честь, якщо ви будете супроводжувати мене до ресторану. Ви ж напевно, голодні?" – Влад галантно вклонився, зовсім не зважаючи на вагу сумок на плечі. – "Мій лицар навдивовижу проникливий, - відповіла дівчина не менш церемонним реверансом, приймаючи інтонацію, що була б доречною в палаці королів, а не на нічній вулиці, - та я маю вигляд, що не відповідає закладу, до якого ви мене запросили." – "Цілком слушне зауваження, - вклонився Влад, - в такому разі, я запрошую до своєї скромної, тим часової обителі, де ви можете привести себе в належний вигляд, і трохи перепочити, ресторан нікуди не подінеться, якщо його відвідати трохи пізніш." – "Для мене буде честь послідувати за вами, мужній лицарю." – і зробила прекрасний глибокий реверанс, що личив би більш принцесі в бальній сукні, а не дівчині в простому сарафані, тим, не менш, реверанс від цього нічого не втратив. – "Прошу слідувати за мною, моя прекрасна леді." – вклонився Влад, і пішов напівтемною вулицею до дому Бенкендорфа.
За час, що минув після випуску, Влад не раз дякував вчителям та тренерам, які навчили всьому необхідному для виживання, всьому, що зараз вмів та знав. Та ніколи не думав, що пригадає вдячним словом вчителя з манер, а він вчив тому, що й не могло стати в нагоді серед зірок не відомого простору. А саме манерам, вмінню вести куртуазні бесіди, танцювати, танцювати не тільки сучасні танці, але й бальні; цьому вчили на тому ж рівні, на якому вчили вмінню стріляти чи виживати в скрутних умовах. І зараз ці знання випливали з пам'яті легко та не вимушено, так само як прийоми боротьби, затверджені до рефлексів. Влад розумів, що його галантність може викликати тільки гомеричний сміх чи не розуміння, і була б доречною більш при дворі Людовіка Х, ніж на початку 21 століття, проте дівчина сприймала це цілком природно, а ввічливість та повага завжди необхідні людині, вони ніколи не зайві.
Коли по коридору залунали важкі кроки двох людей, з дверей своєї кімнати появилась господиня, тітка Таня. Помітивши її Влад зупинився, і легко нахилився випереджаючи всі запитання: - "Тьотю Таню, прошу вибачення, я мав би раніш повідомити, до мене приїхала дружина. Можна вона поживе в моїй кімнаті?" – делікатність та повага вже здивували ранком, зараз же ввічливість постояльця цілком вибила жінку з колії. Вона нічого не могла цьому протиставити. – "Звичайно ж, можна. Ви заплатили за кімнату, і можете робити там, що захочете, - повернулась, щоб йти до себе, і зупинилась: - Може ваша дружина голодна, я приготувала вечерю?" – "Дякую, це люб’язно з вашого боку, та ми вже запланували піти до ресторану." – "Але ж, як ви ж, - запанікувала господиня, - ви ж заплатили за продукти." – "Нічого, ви готували… Запросіть на вечерю сусідів, вони будуть цьому тільки раді. Якщо вам не важко, ми б випили кави…" – "Звичайно, - зраділа господиня, - я хутко зварю вам каву по віденські." – "Це було б чудово, тьотю Таню. – Влад відчинив двері своєї кімнати, і галантно запросив туди дівчину, і тут же зачинив за собою. – Ось моє тим часове житло, поруч душ, там можна привести себе в порядок." – Вдячно усміхнувшись дівчина вихопила, з поставлених на підлогу, сумок пакет з туалетним приладдям. – "З вашого дозволу, я тут же скористаюсь вашим запрошенням." – діставши пакет з білизною, та сукнею, хутко побігла до душової.
По думці Влада процес варіння кави по віденські дуже тривалий, поки тітка Таня варила каву, він встиг одягнути обладунок. На мить задумавшись, надав йому іншого вигляду та форми, перетворивши на костюм, не класичний, але саме такий говорив як найкраще про свого господаря – шкіряний піджак, з трохи розширеними манжетами на рукавах, чорна з блискітками сорочка, розстібнута на чотири горішні ґудзики, відкриваючі м'язи грудей, чорні шкіряні штани, та справжні, класичні черевики – ковбої, підбиті металевими набійками. Довершували наряд ті ж самі чорні окуляри, вони були з диверсійного набору, до того, що вони не погано захищали від сонця та чужих поглядів, вони мали функції нічого та інфрачервоного огляду, що вибиралось по бажанню.
"Уславлений лицар, переможець драконів, слухає рок?" – появу дівчини за спиною Влад відчув ще раніш, ніж вона вийшла з душу, як помітив лукаво підняту ліву брову. Повільно оглянувся, і від подиву трохи спустив на кінчик носа окуляри – дівчина була ще прекрасніша, ніж при першому знайомстві. Влад помітив, що дівчина прийняла для себе важливе рішення, і тепер була готова до всього. – "Вигляд одягу, ще не говорить про його власника. Проте, шановна пані, ви досить проникливі. Я справді слухаю рок, і в мене є улюблені групи, яким віддаю перевагу з поміж інших відомих вам чи комусь іншому. З іншого боку, досить часто я слухаю твори більш ближчі до класики." – "Бетховен, Бах…" – "Верді, Штраус, Берліоз." – продовжив перелік Влад. – "Це який Берліоз? Той, що поет?" – запитання було з роману Булгакова, дівчина навмисно зробила наголос. – "Ні, той, що композитор." – Влад підхопив цю гру, і вони обоє розсміялись з виглядом давно знайомих людей. Дівчина помітила, що спільні смаки зближує людей, і зловила себе на тому, що їй починає подобатись цей чоловік.
Кава зварена по віденські припала обом до смаку, між тим дівчина довершила своє вбрання – одягнула вона червону сукню з цілком відкритою спиною, яку вкривала чорна шаль з напівпрозорої, тонкої тканини, і широким та глибоким гострим декольте – одягнувши на шию дорогоцінне кольє, а на голову, й так прикрашену зачіскою, діадемою тонкої роботи.
А за годину таксі доставило їх до ресторану "Моцарт". Вишколений чорношкірий швейцар відчинив двері машини з боку Влада, поки той допомагав вийти своїй супутниці, гостинно відчинив двері ресторану. Проводячи в середину свою даму, Влад поклав до руки хлопця, що добросовісно виконував свою роботу, чайові. А їм на зустріч поспішав метрдотель ресторану, ще здалеку усміхаючись, в цього усмішка була виробленою тренуваннями перед дзеркалом. – "Маю за честь вітати в нашому закладі, пане, панянка, - радісно-вимушений легкий уклін, - чого бажаєте?" – Влад легко усміхнувся, холуй він і є холуй, і повним достоїнства голосом попросив: - "Нам потрібна окрема кабінка, щоб ніхто не заважав, і вільне меню на смак вашого шеф-кухаря, і пришліть вашого сомельє, з винною картою вашого погреба." – Достоїнство нового відвідувача так вразило метрдотеля, що той і забув про чайові, по всьому достоїнство в голосі, та осанці, було в крові цього відвідувача, йому так ніколи не вміти. Тільки, що поруч нього робить ця малолітня повія? Подумав метрдотель, тільки провівши до кабінки відвідувачів, і віддавши необхідні розпорядження, поспішаючи до нових гостей свого закладу, випадково впав їм під ноги. Скандал ледве зам'яли.
Влад не любив показухи в людях, не любив коли погано думали про його людей, непомітно карати він навчився давно, хоч і рідко цим користувався. А його дама і слухом не знала про думки про неї, і цілковито насолоджувалась розкішшю ресторану, затишком кабінки, з якої було видно тільки класичний оркестр, що грав класичну музику, інколи й сучасну. А коли принесли краще меню шеф-кухаря, цілком віддалась стравам, що розставив по столу швидкий офіціант. Влад тим часом довго обговорював з дівчиною-сомельє вміст винного погребу ресторану, і вони обоє зійшлись на "Мадері" 1886 року, та коньяку того ж року. Замовлене вино швидко принесли, і розлили по округлим келихам.
Навіть через темні окуляри, які він не зняв і в ресторані, дівчина відчувала на собі допитливий погляд. Вона й досі не могла зрозуміти вчинків свого покровителя, хоч підозрювала про його подальші наміри стосовно неї; і вже не раз задавалась питанням, його роль лицаря, навмисна як гра, щоб більш сподобатись, то він свого досягнув – він їй подобається, чи це його норма поведінки. І він ніби зійшов з древніх романів про лицарів Айвенго, чи Гамлета; про яких любила читати в юності. Галантне поводження, ввічливість, виразна пошана та повага до неї, були такими природними, що про гру почала забувати. Зіткнувшись не раз за свої сімнадцять років з обманом та людською підлістю, зрадою, дівчина вже не вірила в чисті стосунки. За кожною спробою їх почати, вона бачила того, свого першого…
Влад легко усміхнувся, йому було боляче від спогадів дівчини, її не довіри, невірства у чисті почуття. Та не дивлячись на пережите, її свідомість лишалась чистою, а сама дівчина не зламалась, а тільки похитнулась, хоч і навчилась виживати, хай не досить достойним шляхом. Від цього вона стала більш сильнішою. Влад підняв свій келих, помилувався грою світла через келих, і тихо, ніби про себе, промовив: - "1886 рік, рік революцій на півдні Франції, в цей же час голова Людовіка Х впала під ударом гільйотини, - маленькими, смакуючи, ковтками відпив вина, і продовжив: - проте є речі, що можуть нагадати про ті події, що давно стали надбанням історії." – "Історія продажна дівка, - тихо додала дівчина, в унісон своїм думкам, - проте є речі, про які не варто й згадувати." – з сумом закінчила дівчина, вже не дивуючись поводженню свого дивного супутника. – "Ви праві, шановна панна, - легкий усміх, і галантний уклін головою, - та ці події вже трапились, і пам'ять про них, тільки робить нас сильнішими. Якщо, звичайно, людина встояла під цими ударами долі." – "Хто ви? Звідки ви появились? З книжок про лицарів? Так ці часи давно в минулому?" – "Я проста людина, якій властиво бачити трохи інакше, ніж всі звикли бачити. Я побачив, що ви опинились в халепі, і вирішив вам допомогти." – "Для чого? А втім…- в без надії дівчина махнула рукою. – Всі чоловіки однакові, то хай краще ви, а не хтось інший." – "Я відмовляюсь вас розуміти, шановна пані!" – "Всі чоловіки однакові, - повторила вона як затверджену формулу, не розуміючи її значення, - під різним виглядом вони намагаються затягнути жінку до свого ліжка. Їхнє поводження не таке вже й тактовне та галантне, як ваше." – "Ваші судження викликані сумними спогадами, та якщо я спробую вас переконати в протилежному, ви повірите мені, що мої поривання мають зовсім інше забарвлення?" – "Це не можливо, надто пізно… Я дала вам слово, бути поруч вас на час вашого перебування тут, і я його дотримаю. Потім наші дороги розійдуться, ви у краще життя, а я …" – "В такому разі у мене багато часу, я не збираюсь відмовлятись від свого рішення повернути вас у пору лицарства, і показати, що воно дійсне і в наш божевільний, реальний час. – Влад долив в келихи вина, підняв свого, і поглядом попросив дівчину по слідувати його прикладу. Як вона й зробила. – Я хочу випити цей келих за той час, коли існували справжні лицарі, і за той збіг обставин, що дав нам змогу зустрітись. А тепер, - під передзвін келихів, - можна й познайомитись. – Вони випили вина. – Називайте мене Влад, якщо шановна пані забажає, можна перейти на ти." – "Влад? І це все?" – "Так, у мене нема титулів, як і урядових посад. Прізвище Старшинський, вам нічого не скаже." – "Так, ви праві. Ну, а я, Татьяна Гоменюк, до певного часу вважала, що дива лишились в дитинстві, разом з вірою в Діда Мороза. Та виходить, що я помилялась." – "Прекрасна леді згодна перейти на іншу форму звертання?" – "Так, Владе, так для нас обох буде зручніше, - вона підняла свого келиха, куди вже Влад долив вина, - за твоє здоров'я, Владе!" – "За твоє, Татьяно!" – усміхаючись один одному, смакуючи випили вина.
Вони обоє насолоджувались кухнею ресторану та спільною розмовою, спільність смаків допомогла забути про різність віку, та різність виховання, вже не говорячи про різність епох; Владу й не доводилось звикати до іншого часу. Звичка до швидких змін в подіях, адаптація до зовсім іншого оточення, і тут йому допомогла. Здавалось вони обидва втратили лік часу, хоча на справді так не було. Влад тільки підливав у келих дівчини вина, переслідуючи подвійну ціль – або споїти дівчину, щоб вона стала більш поступливіша дальнійшому, або, щоб вона тільки повністю розслабилась, і відчула цілковиту довіру до нього. Так було вірно з обох боків, власне Влад давно переконався, що тільки після випитого, на ранок, приходить справжнє розуміння минулих подій. І він власне був готовий до цього. Таня ж, після випитої з Владом пляшки мадери, цілковито втратила почуття реальності, і, нібито, перебувала в казковому сні, де казкові персонажі грали свої ролі, з не вимушеністю придворних кавалерів та дам.
І це все під класичні твори оркестру ресторану, під романтичне блимання свічок на столі, не вимушене володіння куртуазним стилем спілкування, якому кожен навчився по своєму. Влад милувався ніжним овалом обличчя, з якого вже почали зникати скорботні зморшки, аристократичним вигином кистей рук, мерехтінням вогню свічок в очах дівчини. А потім була вечірня прохолода, та відчуття польоту, затишку, ніжних рук. Повернення до реальності було як пробудження, і Таня спостерігала за подіями з цілковитою байдужістю, і тільки одна думка трималась свого – якщо це трапиться, вона принаймні постарається отримати задоволення, а цього з нею ніколи не було. Більш того, таємничий незнайомець, за весь час він мало, що розказав про себе, хоч про неї знав все, на кінець вечора дуже сподобався; як для неї, надто багато за один вечір. Ніжно тримаючи дівчину на руках, виносячи з таксі, заносячи до кімнати, Влад весь час ніжно усміхався, поглядаючи на зовсім юне личко дівчини. Вона буде дуже здивована, адже чекає від нього зовсім інших дій, для яких не настала пора. Дівчина відчула як її обережно поклали до ліжка, зняли взуття, ослабили застібки сукні, та ніжно вкрили ковдрою; коли вона відчула на собі ніжні доторки, по низу живота почали прокочуватись гарячі хвилі. В неї не було сил, ні змоги щось з цим зробити, тільки зрозуміла, це був потяг та бажання. Готовність до одного, і різка переміна в подіях. Ніжні доторки, і поцілунок в чоло, замість пестощів та намагання нею заволодіти, замість пристрасного шепотіння на вухо, ніжний голос, від якого пішли геть всі турботи та страхи: - "Спи спокійно, мила панно, твій вірний лицар охоронятиме твій сон!" – і вона відчула себе під таким захистом, якого не відчувала ніколи в житті. І все накрило покривалом сну, і тільки пісня, як колискова понесла у світ прекрасного:
светлые мальчики с перьями на головах
снова спустились к нам, снова вернулись к нам с неба
их изумленные утром слепые глаза
просят прощенья, как просят на улицах хлеба
медленно словно пугливые странные звери
еще не успев отойти от усталости сна
ищут на ощупь горшки и открытые двери
путаясь в спальных рубашки как в ласках отца
тихие игры под боком у спящих людей
каждое утро пока в доме спят даже мыши
мальчики знают, что нужно все делать скорей
и мальчики делают все по возможности тише
ID:
372630
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.10.2012 20:21:00
© дата внесення змiн: 22.10.2012 20:28:24
автор: ПОЛКОВНИК
Вкажіть причину вашої скарги
|
