Епізод сьомий.
З ревом глушників байка Ольги, заглушаючи всі інші навколишні звуки, коли в інтервалах чути перші акорди "Токати", ми виїхали на вулицю Третього інтернаціоналу, між байками, як в ескорті, їхала машина Макса. Ми так і доїхали до траси, місця змагань, розриваючи ревом спокій нічого міста, більш схожого на застояне болото. Ми стали на узбіччі траси. Вуличні ліхтарі були ще темними – по словам Марії, під час змагань вони світять – та по узбіччю виразно видно групки людей, машини; чутно музику і сміх. Це все свідчить про швидкий початок гонок.
З відкритого багажника дістали дволітрову пляшку пива, ящик купили перед виїздом на трасу в "Каштані", під тиху музику з колонок, пустили по колу. В тихій розмові розділились на дві групки, навколо Ольги та її байка стали Макс, Беркут, Оксана, і все розпитували про байк, його систему, як їй вдалось навчитись і навчити мене. Марія ж спочатку стояла поруч, вже потім, після мого власного прохання у байка, боком присіла на теплу шкіру сідла. Між нами повелась тиха розмова, цікава тільки нам обом, і на відому тільки нам обом тему. Марія була не тільки другом, але й сестрою. І була краще всіх обізнана у моїх справах. Тим часом по трасі почали проноситись байки, скутери, робити різні трюки, ніби хизуючись своєю майстерністю. За хвилину ми вже стояли разом, хто висловлював свій захват, а хто згадував покалічені амортизатори, і тільки Ольга кожен трюк зустрічала саркастичною усмішкою, і робила критичні зауваження. Зрештою, не витримала душа поета. Одягнувши шолом, одним жестом завела байк, і вирвалась далеко вперед по трасі, гулко ревучи двигуном.
Те, що вона показала перевершило всі мої уявлення про екстремальну їзду, і викликало цілу бурю позитивних вигуків, хвиля гордості за свою дівчину переповнювала мене. Ольга то ставала на переднє колесо, то на заднє, то взагалі пускала машину по – перед себе, і ковзала по мокрому асфальту, вчепившись в багажник і висікаючи іскри підбитими каблуками "берцев". За десяток хвилин, зникнувши з поля зору, Ольга повернулась до нас, стрімко загальмувавши після розвороту на узбіччі, стала поруч.
Коли почали оголошувати початок гонок, і оголосили про підготовку до першого заїзду гонок, запропонували робити ставки, Ольга роздала друзям картонки з цифрами. І пояснила: - "Це ваші ставки на мене, на всі три заїзди. У випадку мого виграшу всіх трьох, кожен отримає по дев'ять тисяч, це мій дарунок." – Між друзями пролягла здивована пауза, ніхто не дарує просто так дев'ять тисяч, і ніхто не ставить на самого себе, хай і від імені іншого. В погляді Марії було занепокоєння та не розуміння подібного жесту, Оксана ж не витримала: - "Полковнику...?!" – Я ж тільки розгублено розвів руками, про це міг би догадатись ще біля магазину, але не думав, що Ольга такої вже шаленої вдачі.
З ревом відкритих глушників, оглушаючи свистом вітру, Ольга ще на старті виривалась далеко в перед, залишала за собою всіх супротивників, їй не доводилось маневрувати, щоб не дати себе обігнати – просто не знайшлось суперника вартого її майстерності, не було байка рівного її важкому "Крайслеру". Таким чином вона виграла всі три заїзди, і до нас повільно верталась, переможно махаючи руками. І тільки зараз відчув як відходить від спини мокра футболка, як заспокоюється моє бідне серце, що рвалось з грудей весь час гонок. За Ольгою, так само повільно їхала машина, з ручного гучномовця оголошувалась абсолютна перемога байкерши під ніком Кьяра. По всьому Ольга знаменувала своє повернення під старим ніком, не поганий початок, він вартий моїх нервів. Потім до нашого гурту, через гурт нових шанувальників, пробилось кілька молодиків, попитавши хто є хто в нашій компанії, передали друзям програні гроші. Лишалось таємницею, як Ольга все владнала, і свою участь в гонках, і ставки; про це можна було тільки здогадуватись. Вже з її допомогою ми позбавились гурту шанувальників, і спокійно виїхали в напрямку центру.
Марія, Макс, Беркут, Оксана, отримали по дев'ять тисяч гривен виграшу, Ольга – тридцять тисяч. Повна перемога, тріумф. Тріумф досягнутий не над супротивниками, а над собою, над своїми страхами і тягарем важких спогадів минулого. На дорозі її зрадили, дорога зрадила. Та Ольга вирішила не здаватись, хай через рік, але вона вийшла на дорогу, знайшла впевненість у своїх силах, могла цим пишатись, і тільки в глибині душі ворушилась егоїстична думка – це все завдяки мені. Спробуй я відмовити, мене б Ольга послухала, без нарікань – це моє рішення, і тільки моє. Але совість не дозволила, щоб дівчина, ріднішої якої у мене нікого нема, втратила надію повернути свої сили і впевненість в собі. Це було б злочином по відношенню до неї. І хай зараз у мене болить серце від переживань, жодна краплина моїх сліз не була даремною, і може вже зараз Ольга стане іншою, більш ближчою ніж завжди.
Занурений в ці думки, по новому відчуваючи наші стосунки, як вони починались, і до чого ми дійшли вже зараз, я мимо волі пропустив початок сцени, і тільки потім здогадався і ніби все побачив.
З першими акордами "Токати", заглушаючи ревом двигунів, ми повільно під'їхали до стоянки, і зупинились між машинами таксі. З кабіни найближчої висунулась голова таксиста, і навмисно голосно лайнувся: - "Замахали вже!" – Голос вивів мене з задуми, не люблю коли виражаються в присутності дам, особливо коли це стосується моїх людей. Так поки я злазив з байка, обходив машину Макса, помітив як очі Ольги запалали цинічним вогнем, не злазячи з байка, а тільки знявши шолом, з люб'язною усмішкою нахилилась до шофера. – "Що?" – від голосу у мене полізли мурашки по спині. Оксанка була швидшою за мене, вилізла з машини і так же холодно поцікавилась в шофера – "Що?" – Той повторив, але вже з іншою інтонацією: - "Замахали вже ..." – і зовсім постарався щезнути в кабіні, коли перед ним виникло два усміхнених обличчя, моє та Беркута: - "Ви щось сказали?" – І не витримала душа поета, шофер почав в паніці заводить машину, дивлячись кудись нам за спину, а там стояла Марія. З третьої спроби двигун завівся, і машина зникла в темряві найближчої вулиці. І вже ніщо не ставало на заваді тихо та весело розмовляти, хто прихилившись до машини, а хто й присівши на байк. В моїй голові, в моменти коли розмова починає вестись всім загалом, починали виникати різні думки, як правило в намаганні вийти з насиченого фону спілкування. І гомін стих, ці люди вже добре мене знали.
"Дежавю..." – тихо мовив, показуючи чашечкою кави по – перед себе. – "Дежавю, Полковнику, - відповіла Оксана, у нашій компанії не було нормальних людей, і ненормальність всіх і кожного давно не викликала подиву. – Там готель." – "А ще, що?" – "Клуб "Асторія". – "От вам і дежавю... Марія я тобі обіцяв танц пол в клубі?! Ось і нагода виконати обіцянку." – Марія з Оксанкою почали заперечувати, мовляв і пізно, і всі втомились, та я нічого не слухав, вони обидві не позбавлені скромності, і вміли бути вдячними. Та я нічого й слухати не хотів, і тільки зауваження, що вони не так вдягнуті, змусило прислухатись до їх слів. – "Скільки потрібно часу, щоб переодягнутись?" – "Дві години, разом з дорогою." – "Отже, за дві години чекаємо тут, інакше викликаю патруль." – вдоволено і з усмішкою підтримала мій задум Ольга. Вона як і я вміла робити швидкі рішення, особливо, що стосувалось моїх друзів, які і для неї стали друзями.
Між нами та навколишнім світом поставлено запону не помітності, важко тут висидіти, відчуваючи на собі зацікавлені погляди. Люди проходили мимо нас на відстані кількох метрів, може менше, дивились мимо нас, і ми відчули себе наодинці з нашими обіймами і поцілунками. Уста Ольги швидко зігрівались під моїми поцілунками і давно вже не були холодними і без діяльними; дівчина відчувала як мені буде приємно, і все робила для цього.
Рівно за дві години Ольга подала знак сідати на байки, а коли появились фари машини, жестом показала в бік стоянки біля клубу, поставили байки так само – по обидва боки машини.
Попиваючи мартіні, слухаючи, приглушену Ольгою, музику, дивився на людей, дивувався їхній обмеженості в спілкуванні, в розмовах з дівчатами, хоч мене і важко здивувати, коробило від вульгарності нашої золотої молоді. І погляд відпочивав від споглядання двох закоханих пар – Макс і Марія, Оксана та Беркут. Вони тонули в поглядах один одного, тонули в коханні один до одного, і я тільки радів цьому, радів світлою радістю бо вже вірив у диво. Клубний танц – пол давно не бачив подібного дива. В великому колі, що утворили танцюючі та глядачі зі столиків навколо, танцювало всього дві пари. Макс та Беркут впевнено та граційно вели своїх партнерш в сучасному танці, не очікуючи від них такого – впевненості, гордої постави, яку не досягнеш кількома уроками – поглянув на Ольгу. Усмішка радості, теплого задоволення, освітила її погляд спрямований на них. Вона то добре знала, яке це відчуття коли сильні, впевнені руки партнера ведуть партнершу в запальному та швидкому танці. Відчуття польоту під звуки музики, і погляд закоханих очей, в яких вміщається весь світ.
Та коли заграли рокен – рол, не витримала душа поета. Під овації та оплески на танц – полі появилась ще одна пара. Тренування по капоейрі показали ще раз свій позитив. У мене розвинулось відчуття такту та ритму, і тільки легка корекція з боку Ольги, допомагала у виконанні самих складних елементів спортивного танцю.
Залу клубу розірвало від гучних оплесків, овацій, коли ми пішли в бік барної стійки. Нас чекало по порції мартіні за рахунок закладу. Відсапуючись та відмахуючись, ще вражені від свого вміння, Макс та Беркут вийшли на вулицю, щоб освіжитись і відпочити від голосної музини. Кілька хвилин ми ще пили та курили сигарети, коли по ногам пройшла хвиля холоду. Не дивлячись на руки, Ольга кинула на стійку бару розрахунок за випите, і першою побігла до виходу, грубо розштовхуючи танцюючих, за нею я, Марія та Оксана. Ми вибігли на високий ганок саме вчасно. Бліді, в передчутті сутички, Макс та Беркут стояли біля байків в оточенні десятка молодиків відповідної зовнішності та назви – гопота. Першою біля друзів опинилась Ольга, її усмішка могла сприйнятись за виклик, як і фраза: - "Хлопчики у вас проблеми?" – З кам'яним виразом обличчя, зайвим знаком напруги, поруч стала Марія, Оксана відтерла мене по далі, вона не могла знати про мої сили і вміння, а пам'ятала, що я не люблю бійки. Довелось протискуватись між ними, щоб стати поруч з Ольгою.
В результаті конфлікт з'ясувався інакше ніж думали. Марію знало половина Ірапеня, в старшому в групі вона впізнала свого знайомого; після короткої розмови перед нами, особливо перед Максом та Беркутом, ввічливо вибачились. Але настрій було зіпсовано, повертатись в клуб ніхто не захотів. А тому посиділи ще біля "Каштану" і роз'їхались по домівкам.
Потім ще два тижні напружених тренувань, лишились по – заду. Пізнавши силу дистанційного карате, пізнав і всю відповідальність за його володіння. Страшна штука, одним ударом, без особливої напруги внутрішніх сил, з живої людини можна було зробити котлету в кілька секунд. Пізнавши його силу, пізнав і відповідальність – чим більші сили, тим більшою має бути відповідальність, щоб не піддатись спокусі використати у власних цілях. Я вже бачив як Ольга змушувала огрядного патрульного танцювати на капоті машини стриптиз, тільки за те, що він виконував свої обов'язки. Я вже бачив чого варті мої сили, і чим більшою була спокуса протиставити силу хамству, тим сильніше я боявся вибухнути потоком енергії. Вже паралельно оволодів керуванням машиною, не відомо для чого, можливо, від почуття гордощів, коли прокочуєш містом на важкому джипі, під голосну музику з колонок, і бачиш як у людей повільно опускається щелепа до низу від подиву та захвату. До речі, права на байк та машину отримав протягом кількох днів, Марія просто використала одне з своїх знайомств.
Це припало на завершення моєї законної відпустки. Середина березня. По заду лишилось гучне святкування восьмого березня, наслідком якого була хвора голова після нічної гулянки на Українці, а потім в центрі. Ольга в перше бачила мене п'яного мов чіп, але, чомусь, сорому не було; і вона дбайливо лікувала від тяжкого похмілля, не використовуючи свої сили. Ми вирішили відпочити до початку травня, і виходить на дорогу в перших числах. У мене ще був час привести в порядок свої записи, і підготувати до редакції нову повість. Варто замітить, що зміни в організмі позначились і на розумовій діяльності. Писати стало у двічі легше, я вже не висиджував годинами перед монітором, в пошуках музи, сюжет, дії персонажів, ніби самі виникали в голові, мені ж лишалось все записувати; велика допомога надходила від Ольги, вона завжди була готова допомогти в обговоренні сюжетної лінії чи сюжетного фону.
Останні дві доби перед виходом на дорогу. Ці дні вирішили присвятить один одному, для друзів ми в астралі, телефони вимкнуто, весь одяг ... ми й забули де залишили. Тільки зараз я отримав змогу вийти з пожвавленого графіку, і трохи озирнутись в минуле, є така вада – робити хронологічний оберт назад, і переконатись, що не наробив помилок. Від самої поїздки в Одесу нас не полишала напруга, з кожним днем ми ставали ближчими один одному, ніби ріднішими. На сон відводилось тільки дві – три години, це при тому, що встигав і писати, і зустрічатись з друзями, а головне – лишалось багато часу на Ольгу. Може це й було поштовхом до більшого зближення, поєднання двох скалічених душ. А в моменти повного безсилля, виникало відчуття підйому граничної впевненості – ми разом, і це назавжди. Подібний душевний підйом відчув тільки раз в житті, та й то він був надто короткий. Я до сих пір не вірю в кохання, і всі сцени закоханих викликали у мене тільки цинічну усмішку, та якщо кохання все ж таки існує, то воно саме таке – кохати, так до кінця, до самозречення, відмови від власних переконань, від власних поглядів на життя, відмови від життя, в ім'я тої людини яку кохаєш. Вже мовчу, про, те, що кохання – це рішення; йог часто путають з закоханістю. Закоханість, первинне почуття до людини іншої статі, коли від цього почуття виривається серце, і так добре, коли ця людина поруч; кохання ж приходить значно пізніш, і така хитра штука, що може не прийти і зовсім. І рішення бути поруч з цією людиною за будь яких умов та обставин, це і є кохання; розділяти з нею всі турботи, радості та журбу.
Вся компанія зібралась на Українці. Це наша остання зустріч, свого роду прощання перед тривалою розлукою. Всі наші справи ще раз обговорено, для фінансової підтримки Оксани, вирішено, що вона буде кожного місяця знімати визначену суму з карточки Ольги. Це люди честі та совісті, і сказавши один раз "так" вони потім не скажуть "ні", тому й лишала Ольга одну з своїх карток. Тисяча гривен в місяць за редакцію моїх романів, не погана підтримка; з цієї ж картки Марія мала знімати суми необхідні для ведення моїх справ, тут теж довіра без зайвих слів і звітувань за кожну суму. З галявини ми мали виїхати на Варшавку, щоб потім перейти на Одеську трасу, Ольга хотіла почати пошуки саме з Одеси; в цьому їй варто довіритись. А я ж тільки прислухаюсь до своїх відчуттів. Легка ностальгія, під звуки музики з гітари, під розуміючий та сумний погляд Марії, під відчуття тепла від стегна Ольги – граючи на гітарі вона легко спиралась об мене, від цього по тілу йшла хвиля легкого збудження. Стосунки між нами, таки, стали більш теплішими та ближчими. Хоч і Ольга й далі нічого не відчувала, вона вже не була такою бездіяльною. Слухаючи голос Ольги, палив сигарету і дивився на вогонь. Поруч, за колом світла від вогню, тьмяно виблискували наші байки; в багажниках тільки саме необхідне – намет, каремат, спальник, кілька котелків, запас продуктів на тиждень, запас вже готової кави в термосах, сигарети, і ноутбук; на довершення кілька комплектів білизни і дві каністри з водою та паливом. Кредитна картка Ольги мала забезпечити нас всім іншим в дорозі.
Була глуха північ коли ми стали на Варшавці, це була ініціатива Марії провести нас до траси. Ми ще раз обговорили порядок виходу на зв'язок, кожні три дні, максимум п'ять, після чого Марія вже мала піднімати всіх на ноги. Ще раз обговорили питання про редагування моїх творів, і Оксана запевнила, що від завтра займеться; Марія тільки мала перевіряти готові тексти, вона краще всіх знала мій стиль, і займатись всіма юридичними питаннями. Потім ще раз обмінялись міцними потисками рук, шоломи на голови, пальці на клавіш запалювання, гулко ревнули глушники, на прощання кілька акордів з сигналки Ольги, і швидко фари машини зникли в задньому дзеркалі мого байка.
Покінчивши з своїми страхами, Ольга могла вже спокійно зайнятись обдумуванням нашого маршруту. Спочатку вона хотіла почати пошуки без сторонньої допомоги, але це могло затягнутись на надто тривалий час, вже потім домовились вийти в Одесі на клуб байкерів, і там постаратись з'ясувати місце перебування Антареса, принаймні, де його востаннє бачили. На її думку циганська пошта значно надійніша та швидша за Інтернет, при тому людина може й не знати, що її шукають.
Давно вже вийшло, що Ольга була ведучою, вона вказувала швидкість, інтервал, і першою повідомляла про всі не зручності на дорозі. Мені ж залишалось точно виконувати інструкції, а звичка до байка привела до того, що всі маневри виконувались цілком автоматично. І лишалось багато часу для відчуттів, прислухання до внутрішнього голосу, другого внутрішнього голосу, скоріш – тонкої матерії відчуттів на рівні емоційного сприйняття. Хоч через шолом, в якому постійно грала музика, гул двигуна здавався ледь чутним фоном, досить швидко цей фон і став манерою спілкування. Тут ще й давало себе знати тренування – п'ять, шість годин в сідлі, зміна в роботі двигуна говорила про власну причину – чи погана дорога, чи погане паливо, чи просто перегрів. Була ще одна манера висловлювати своє не задоволення – крім зміни тональності в роботі двигуна, він міг закашлятись на газах, ніби масло пішло не туди, або зробити спробу мене скинути коли я починав співати в повен голос – я вважаю, що в мене чудовий голос, хтось вважає, що йому місце в туалеті, щоб кричати "зайнято" тут наші погляди цілком розбіжні. Що ж в кожного свої уподобання. Байк не любив пісок та каміння, лісові стежини та круті підйоми і спуски брав з гордовитою впевненістю, ніби, з презирством, і тільки на рівній трасі його гул починав заколисувати, тільки тут він був першим. І вже це змушувало мене приймати більш гордовитішу поставу, навмисно розслаблено сидіти в сідлі, і гордовито проводить поглядом машини, що лишались по заду; на скутери і інші байки, особливо заводської зборки, з глушників випускався стовп чорного диму, як на мене не поганий вияв своїх почуттів. Після того, як я повірив в існування дива, повірив з більшою силою, що мій байк наділений живою сутністю, і кожна година початку нашої мандрівки тільки підтверджувала це.
Вже за кілька годин створилось враження, що Ольга поспішає в Одесу, ніби там призначено побачення. Я вже звик до її рішень, а тому не заперечував, ми тільки раз стали на трасі, щоб випити кави, випалити в спокійному режимі кілька сигарет. І знову рев двигуна, і посвист вітру. Потім вдалось кілька раз викурити сигарету, знявши шолом та одягнувши окуляри; під гул двигуна кілька раз покуняв, тільки міцніш вхопившись за ручки керма. Від байка, крім тепла двигуна, йшла тепла хвиля абсолютної довіри, яка дозволяла легко тримати кермо, і спокійно сидіти, трохи пригнувшись до баку; тепла хвиля братерської, дорослої опіки. Він ніби знав, що я не призначений для дороги, і тим самим виявляв турботу за мене; в дорозі може бути все, і я не раз благословляв тут мить, коли ми почули один одного. І великою вдячність була до Ольги, вдячність і довіра – вона передала пакет інформації тільки про сам байк та вміння їздить, на мій погляд цього достатньо.
В Одесу ми в'їхали о четвертій ранку, пророкотавши нічними вулицями, спустились по Дерибасівській в самий кінець, проминули пам'ятник де Рибасу, виїхали на вулицю, назви якої й не помітив. Ольга спокійно їхала на середній швидкості, ніби знала куди саме потрібно. Відчуття простору, орієнтації, доведені в ній до феноменальності. А ще за годину вона впевнено стала біля півпідвального нічного бару. Поруч входу тьмяно блистіло два байка.
"Тут можна відпочити, - в голосі Ольги промайнуло полегшення. – Веди себе природно, і нічому не дивуйся. І мовчи, хай тебе приймуть за мовчуна, ніж за говоруна." – Ольга знала моє захоплення байкерами.
В пів темній залі бару було малолюдно. За овальними дубовими столиками повільно пили пиво три байкера, два відчутно досвідчених, і один "кущ", так називали байкерів, що ще не мали власного байка, і тільки починали набиратись досвіду та знань. Нашу появу відмітили повільними поглядами, сюди люди з вулиці просто не заходили, а наш прикид говорив краще за будь які слова. За високою стійкою огрядна постать бармена, по череву, бороді, густому та довгому хайєру видно належність до байкерів. Добродушний погляд у наш бік, і знову спокійна робота в протиранні пивних бокалів з таким виглядом ніби це сама важлива робота в його житті. Затишний куток зали так і манив до себе, допомігши дівчині сісти за стіл, підійшов до стойки. Пиво ми пили тільки в компанії, а тому замовив по великій чашці чаю та по кілька бутербродів. Поки готувалось замовлення, звернув увагу на дошку оголошень. Звичайні "куплю – продам – обміняю – шукаю", а в центрі від сканована стаття з Інтернету, в ній говорилось про молоду байкершу по ніку Кьяра, і згадувалась її абсолютна перемога на гонках на виживання в місті Ірапень, Київської області; тут же було кілька якісних фото, з демонстрацією її кількох трюків. Стаття називалась просто "Кьяра вертається на дорогу" та вже цього вистачило, щоб зігрілось моє серце, дівчина повірила в мене, і нашу удачу в пошуках. Можливо, оголосивши таким чином про своє повернення на дорогу, вона хотіла змусити Антареса заявити про себе, а бо ж перемінити місце перебування, тим самим засвітившись на дорозі.
Розставивши замовлення на столику, бармен, коли помітив сигарети, тут же приніс чисту попільничку, я ж втомлено сів навпроти Ольги. Таким чином вся зала бару була в полі зору, як і вхідні двері, а за спиною глуха стінка – не люблю коли спина відкрита, це вже давно. Помітивши як Ольга обхопила чашку з чаєм, пригадав нашу першу зустріч, так само вона тоді обхопила чашечку з кавою. – "Втомилась, маленька?" – Вона тільки легко усміхнулась, ніби сонечко визирнуло з-за хмари. – "Це я мала б тебе запитати, Полковнику. Ті змагання повернули мені колишню впевненість, я вдячна тобі, що ти не відмовив. Тоді я жила дорогою, і тільки нею, - було видно, болючий спогад відбився на обличчі, - та зараз я не уявляю життя без тебе."
В затишній залі бару можна було затриматись на довго. Сюди не долинали вуличні звуки, сюди сторонні не могли зайти. В Одесі добре знають, що таке закриті клуби чи бари. Вже докладніше оглядаючись навколо відмітив чистоту зали, підлоги, натуральність обробки стін, тут мало, що говорило про належність бару до байкерського руху, ось тільки чисельні фото, і кілька макетів байків, старих та відомих на весь світ моделей.
Сніданок видався нам надзвичайно легким, а тому за бутербродами послідувало більш серйозніше замовлення. На мій подив страви були якісними, а розвинутий смак показав натуральність продуктів, крім того тут не було порівняння – якість – ціна. Не дивлячись на те, що Одеса – місто дороге – ціни тут були значно занижені.
"Бар тримають самі байкери, їм совість не дозволить завищувати ціни, потім же, самі ж байкери рознесуть бар ущент при зміні ціни та якості обслуговування. Бувають дні коли тут і пройти не можна, дим стоїть коромислом, і жодної бійки. Тільки тут ще можна зустріти байкера старої формації, молодь вже не та." – в голосі Ольги був сум. Вона права, байкери почали занепадати, зникала романтика і відчуття дружнього плеча, зникав потяг до дороги. – "Ти ж ніколи раніш не була в Одесі, тільки зі мною на Новий рік." – зауважив, маючи на увазі обізнаність Ольги в розташуванні бару. Тим часом бармен забрав брудний посуд, витер стіл, приніс кави. На моє зауваження Ольга тільки легко усміхнулась. Затишок кутка, тепло зали, розслабляли, очі самі заплющувались. Погляд бармена, добродушний та розуміючий, видно, що подібні ситуації тут часті, і справді можна було трохи подрімати.
За годину з вулиці долинув шум байкерів, на слух визначив два важких дорожники, по всьому в Одесі не давно був байконур, і деякі байкери вирішили затриматись в місті. Погляд Ольги на двері тільки підтвердив мій здогад. Двері важко рипнули, до зали зайшло троє байкерів. Звичний вже прикид, нема чого вирячатись на людей, я тільки відмітив серед них молоду дівчину. Вже був готовий знову заплющити очі, коли над собою почув голос: - "Полковнику? Тут, в Одесі?" – голос видався знайомим, коли ж підвів голову побачив знайомого, він назвався Чорним, і був серед нової рок – групи. Міцний, щирий потиск рук, з обов'язковим радим похлопуванням по спині, і за нашим столиком побільшало людей. Супутник Чорного пішов до стійки бару з метою там і сидіти, а дівчина сіла біля Чорного, по тому як вона сором'язливо тулилась до його плеча можна було зрозуміти їхні близькі стосунки. На столі появились келихи з пивом, відмовитись від пригощання – вияв не поваги, а за хвилину між нами повелась тиха бесіда.
"Де ви поділись, тоді взимку? Група Сатири стала відомою саме після гри Кьяри. Зараз група має власну залу для концертів, і виступає по всім нашим клубам. Виконують і свої власні пісні, і старий, добрий рок. – "Обставини, Чорний, обставини." – тихо відповів, я вже давно не той, язикатий як раніш, і волію більш мовчати, ніж говорити. Та ці люди, подібні Чорному, розуміють ціну мовчанці. Дорога вчить стриманості в спілкуванні, у виразі своїх почуттів; та коли настає час розвагам, небу стає гаряче.
Спільна мова між людьми з подібними поглядами на життя, знаходиться швидко, йде повільно, і час, ніби в покору цьому відчуттю, спливає повільно та спокійно. Обговорили останній байконур, Чорний пожалкував за старими байкерами, що вийшли з дороги, за насиченням молодої парослі, що просто не розуміє, а тому не приймає старих правил, звичаїв, і агресивно насаджує свої погляди на життя. Дівчина Чорного, в протилежність йому мала нік Біленька – сама вся біла, від волосся до кінчиків пальців – молода та зелена, не втрималась в своєму дитячому захваті, і запитала в Ольги: - "Ти та сама Кьяра, що виграла всі три заїзди в гонках на виживання?" – і вже задавши запитання, засоромилась, і заховалась за плечем Чорного, зайві запитання тут не в пошані. Ольга ж тільки розуміюче усміхнулась, молодий, чистий, світлий вогонь в молодшого покоління тільки вітався. – "Так. – коротко відповіла, і ця щира та коротка відповідь була щирішою за будь яку похвальбу. – Мені було необхідно згадати, чого мене вчили." – Розуміюча усмішка Чорного. І ми запалили по новій сигареті, пригадуючи своє навчання, розбиті байки, минулі аварії – мені в цьому повезло – і розбиті байки. Між мною та Чорним пройшла швидка хвиля більшого розуміння, що знімає грань між мало знайомими людьми.
"Що ж тебе власне потягнуло в дорогу, Полковнику?" – з цими словами він витяг з сумки знайому книжку – "Рівноважники" з моїм родовим прізвищем, батькове було в документах, під ним проходив на роботі, нік тільки для друзів, родове прізвище давно хотів прийняти, ось тільки зараз заявив про себе таким чином. – "Причина тільки одна, - і показав поглядом на Ольгу. Вона відповіла поглядом повним тепла, вдячності, і ще чогось такого, що змусило моє серце забитись сильніше. – А тебе, Чорний?" – тут не запитувалась про причина появи ніку. – "Я народився на байконурі, і гріш мені ціна, коли б не жив дорогою. Батьки показали її вади та переваги, я вже сам дійшов до висновку, що дорога – це життя – але необхідно мати щось за плечима. Потужні байки, паливо, все інше, не падає просто з неба. У мене за плечима три інститути, зараз займаюсь машинами та байками, мережа СТО, центральний офіс в Києві, і живу там. Вісім місяців я пашу як вол, щоб інші чотири просто жити... – Чорний запалив сигарету, по його жесту бармен приніс нову порцію кави на всіх, і замінив повну попільничку. – Я тричі цілувався з панею в чорному савані та косою за спиною, двічі лікарі ставили на мені хрест... Але мене все рівно тягне в дорогу. Зараз ти вже добре розумієш, це все цього варте. Хоча, мене все частіш тягне в інший бік, думки про відпочинок не дають спокою." – "Ти ж ще молодий?" – я справді, щиро вважав Чорного не на багато старшим за себе. На мої слова він тільки усміхнувся, і, випустивши хмару диму у стелю, відповів: - "Мені далеко за сорок, Полковнику, і причина не вік." – Дівчина була причиною, ось вона сидить поруч нього, довірливо прихилившись до сильного плеча.
Чорний запалив нову сигарету, відкинувся на спинку лавки. Від нього йшла відчутна хвиля спокою, надійності, людини впевненої в своїх силах, гордовитої впевненості, і молода дівчина, палко закохана в цю людину, з абсолютною довірою до нього, і вірою в диво, дитячою вірою. Між ними давно встановилось тремтливе, тендітне, водночас міцне єднання двох душ та помислів.
Чорний був легендою всіх відомих автотрас де тільки лунав гулкий рев байкерського клину. Там де вони проходили всі машини намагались зійти на узбіччя, щоб тільки не заважати, і зайвий раз помилуватись рівним построєнням, юними та відкритими обличчями, замилуватись потужними машинами. Тут не було місцю брехні та зради, тільки люди щирі серцем, відкриті всім вітрам, могли відчути свободу, побачити відкритість горизонту і білу полосу як його окрасу.
Ми залишили затишок бару коли на дворі був давно білий день, в подібні моменти губиться відлік часу, і все минає як приємний сон, і тільки відчуття поєднання світлого, лишає слід в душі на тривалий час. В повільній розмові, не називаючи ні імен ні людей, ні події, Ольга з'ясувала де останній раз чули про Антареса – пів острів Крим. Вирішили зупинитись в Одесі на одну добу, відпочити, походить по узбережжю моря, провести огляд машин. І зупинились в дорожньому мотелі, його тримав старий байкер, і його широка усмішка, ніби він нас давно знав, була запорукою доброго відпочинку. Мотель стояв біля селища Чорноморське, в ста кілометрах від самої Одеси; до найближчого селища – Котовськ – пів сотні кілометрів. На байку дрібниці. А як тільки стали на квартиру, з'явились нові знайомі, а за ними і запрошення на вечірку в честь святкування дня народження. Святкування призначалось на завтра, а, відпочивши, вирішили мотнутись вдвох в Котовськ, купити щось до столу, і собі на добу.
Саме в цей час і трапилась зустріч. Одна з тих, на яку не чикаєш, а коли вона відбулась, не знаєш чи радіти. Зустріч, одна з тих, які не дають цілковито порвати з своїм минулим, яким би воно не було гірким; одна з тих, які не дають викреслити з пам'яті людей, яких і, здавалось би, забув.
Ми отоварювались в "Фуршеті". Компанія юних, зовсім юних романтиків з гітарою за плечима, що всмоктали з молоком матері потяг до світлого, що засинали під пісню Арії "Потеряний рай" запросили нас, незнайомих людей на свято, де на чотири горла тільки шість літрів пива, і легка закуска, і вони це вважали цілком достатнім, щоб відпочити та повеселитись під гітару; тут головне не кількість випивки, а з яким настроєм збираються люди. Ми добре пам'ятали свою власну, бідну, юність, а тому й вирішили порадувати чотирьох романтиків і якістю дорогого вина, і якістю закусок.
Вибираючи вина, обговорюючи переваги та недоліки кількох сортів, уважно і делікатно обминули молоду жінку з дівчинкою. І почув у спину вражений голос, знайомий, але давно забутий: - "Влад!" – Я вже й забув, що мене так звати, більш відомий в своєму колі під ніком свого персонажа. Молодою жінкою виявилась моя ... давня подруга, друга дружина Сашка. Після смерті Ярославни він був сам всього пів року, його нову дружину, його рішення, спочатку прийняв з не зрозумінням. Вже потім дійшло – йому було необхідно про когось піклуватись, а Лена в добавок його кохала на той час. Вони разом прожили два роки, коли Сані не стало. Вона й ховала його. Спогади, болючою хвилею вони пронеслись по свідомості, змушуючи мене прийняти скромне, під страхом відмови, запрошення на каву. Колись ми вважались друзями, але вона не зрозуміла, чи не витримала цього, і в один момент наші дороги розійшлись після роковин по другу. З тих пір я її не бачив, і мало коли згадував.
Якась тепла хвиля змусила мене прийняти це запрошення. Відступив тільки крок назад, взяв за руку Ольгу, і представив її Лені як свою дружину. Винагородою цьому була її тепла усмішка, і сильний потиск руки в момент звичайних фраз про приємність знайомства. Ми взяли до кави солодощів, для малої та для себе, пляшку "Кагору". А біля супер – маркету Лена не відмовилась сісти до Ольги на байк, малу ж, після дозволу байка, посадив поперед себе.
В цій квартирі нічого не змінилось, в залі, в нішах книжкової стінки, стояла апаратура куплена власне Сашком. В цей вечір було багато спогадів, ми сиділи, як в давні часи, на кухні, пили "Кагор", і палили сигарети. Ольга бавилась з малою в залі. Болісними, ой які болісні, були ці спогади. Спогади навчання дружити з людиною іншої статі, дружити, а не кохати; спогади коли обривалось серце від згадування першого друга. Початок нашої дружби припав на розрив з моєю першою дружиною, стосунки Оленки та Сашка я вважав ідеальними, як раніш Ярославни та Сашка; а після його смерті ми особливо зійшлись. Мій розрив у мене, смерть Саньки у Лени. Тут все було зрозуміло без слів, і зрив дружби, ми пояснили вибухом гормонів, і тільки. Це була дика суміш дружби і бажання кохати. .. Потім моє повернення додому, важкий стан матері, коли відчуваєш своє безсилля, і кличеш на допомогу друга, а він... він просто відмовляє, мотивуючи своєю завантаженістю в роботі та побуті. Так, у мене високі вимоги до друзів, чесність, повага, відданість дружбі – це тільки основа. Та коли друг тільки обмовиться, що в нього проблеми – не біда – всі мої власні проблеми стають не важливі, і до того моменту поки я не допоможу другу. Вимагаючи від друзів, вимагаю ще більшого від самого себе в ставленні до них самих. Це важко зрозуміти, і тільки Марія зрозуміла, та їй то не дивина – вона моя названа сестра. Лена ж до цього далекою тоді була – дочка, власний бізнес. Та саме це й було причиною нашого розриву. На роковини я відчув це, саме тоді почав відчувати свої сили, і роковини мені здались показухою, виставою. Так було боляче, гірко, що я пішов ще до того моменту коли люди почали сідати за стіл. – "Я й досі не знаю, чому ти так швидко пішов?" – "Важко пояснити, багато часу минуло." – І це була не правда. Відчуття показухи, зради пам'яті мого друга – Лена тоді повідомила, що зійшлась з нашим же знайомим, просто від того, що вона не могла бути сама. Не приховую, у мене були ті ж самі думки. Лена мені подобалась, але в мене були відчуття до неї більш світліші, ясніші... Хоча, що вже зараз говорити? З тих пір минуло п'ять років, і не варто ворушити мул минулого.
Пізньої ночі ми повернулись до мотелю. У важкій задумі забув, що Ольга ведуча, і повів на узбережжя моря, де ми довго стояли, тримаючи один одного в міцних обіймах. Все було зрозуміло й без слів, їхній час не настав, та між нами почало пролягати розуміння один одного іншого значення, коли потяг зболілої душі зрозумілий через міцний потиск ніжних пальців, чи через теплий вогонь чорних очей. І знання, що погляд, сповнений ніжності та уваги, призначений тільки тобі, змушував бідне серце битись сильніше, а розірвану душу - шукати своє шмаття, для нового життя. А на дворі мотелю, де були стоянки для байків, витираючи хромові частини від піску, тихо ділився своїми спогадами. Говорив ніби сам із собою, є така звичка, та у відповідь відчув теплу хвилю співчуття, заспокоєння. А в номері на мене чекала радісна та рідна Ольга, гаряче обтирання, і її ніжні обійми. Вона не відсовувалась коли притискався до неї холодним тілом, навпаки, намагалась зігріти своїм теплом, і заховати змерзлі руки там де тепліше. На мій жаль наші любощі і далі лишались односторонніми, але Ольга вже не була такою бездіяльною, вона добре знала як мені зробити добре. Я лестив собі, хоча про себе знав ще одну причину такої поведінки – Ольга вбирала в себе позитивну енергію випущену в момент найбільшого задоволення, і знала як зробити, щоб отримати добавку. Що ж, я не проти. І хай я ранком довго не можу підвести голови, і тільки після чашечки кави мені стає легше, відчуття того, що Оля поруч мене почувається щасливою, надавало сил.
В мотелі затримались більше ніж на добу. Святкування закінчилось надто пізно, і сонними виходить на дорогу, Ольга не ризикнула. Та вже наступний схід сонця ми зустрічали на дорозі в напрямку Херсону. По розрахункам Ольги там мали бути або опівночі, або ранком наступного дня.
В мареві чистої траси, в світлі сонця, що тільки починало свій хід, перед моїми очима виникала біла полоса, вона вривалась в мою свідомість, гіпнотично притягувала до себе, і небу ставало гаряче від власного відчуття свободи.
Горів асфальт в навушниках шолому, горів асфальт під колесами потужного байка, і душа рвалась на зустріч відчуттю повної свободи. Чотири колеса везуть тіло, а два – душу. Мені здалось, що в байка виросли крила, і чистий горизонт відкрив свої обійми…
ЕПІЛОГ
Пів року блукань по всім трасам України. Пів року ночівель просто неба, на розкладання намету просто не лишалось сил, до того ж весна на півдні України приходить значно раніш. Добре відпочивати під відкритим небом, коли на плечі заколисуюче дихає рідна тобі людина. А чого були варті наші любощі, пізніми ночами, або рано в ранці, коли ще роса на траві, і мій переможний крик луною розноситься по степу.
В Криму Антареса не знайшли. Чутки повели нас на Полтаву. Круті дороги, перевали, коли вода замерзала в системі охолодження, коли на останніх краплях палива доходили до заправки. І завжди поруч Ольга. Ясний погляд її чорних очей не давав приводу для смутку під час перевтоми, чи коли кілька раз слід Антареса обривався. На трасі ходили різні чутки.
З настанням сезону на дорозі часто зустрічались банди байкерів. Інколи доводилось ночувати разом з ними, авторитет Ольги, знання старих звичаїв, правил, а то й просто, моя масивна постать у неї за спиною, робили відпочинок спокійним.
Після Полтави нас знову занесло в Крим. Відомо вже, що Антарес вже як пів року не король траси, останні змагання він виграв, але відмовився від цього звання мотивуючи це своїм віком, і бажанням відпочити.
Наші ночівлі під відкритим небом, невдачі, радості і виснаження після дороги; переміни погоди – від спеки до зливи, коли доводилось ховатись під наметом, ховаючи і свої машини, надзвичайно зблизили нас. Інколи Ольга дивилась на мене так красномовно, її устонька починали ворушитись, ніби вона хоче сказати щось важливе, але те саме щось, не дає. Моя душа, зігріта та обласкана, співала пісну кохання та любові, мої груди розпирало бажання прихилити небо до ніг коханої дівчини, ось тільки бракло слів. Ось коли жалкуєш про брак красномовства. Всі відомі слова здавались стандартом, а моє серце говорило інші слова, більш прекрасніші.
Ми стояли на перевалі. В низу на горизонті бушувало море. Ми знову в Криму, і нам відоме точне перебування Антареса. Район Медвежої гори. Саме зараз, коли за кілька годин ми зустрінемо цю людину, у мене виникло вагання – чи варто його зустрічати. Адже всі почуття у нас проснулись, лишається тільки озвучити їх...
Недопалок сигарети кинуто далеко за край урвища. Кілька кроків, що зараз розділяли мене від Ольги, були важкими, та це були кроки рішення. Наші погляди пересіклись, руки самі знайшли одна одну, і її довгі пальці опинились між моїми.
"Олюня, я ... кохаю тебе! – через силу проковтнув ком в горлі. На мить здалось, що ці слова мають бути іншими, але рішення прийнято, відходу назад нема. – Я багато раз говорив ці слова, та зараз вони саме ті, які необхідні. Життєво необхідні. Для мене, для нас! Ти повернула мене до життя, навчила кохати, кохати так, як ніколи в житті я не кохав! – Я відчував на щоках сльози, мені бракло повітря, але змушував себе говорити. – Мені тридцять чотири, я не знаю скільки ще мені написано на роду, та я хочу прожити ці роки тільки з тобою. Ти знаєш мене краще, ніж я знаю сам себе, і, може розумієш, краще. Я кохаю тебе, більше власного життя хочу, щоб ти була щасливою. Виходь за мене..." – Трикляте косноязиччя, на устах Ольги виникла усмішка. Ну, не вмію я говорити красиво і вичурно. – "Милий мій Полковнику, мені не вистачало саме цих слів, за тебе говорить твоя душа, та серце, і справа не в красивих словах, і саме в тому, що вони сказані, - дівчина стала впритул до мене, вся її тендітна фігурка тягнулась до мене. В її очах було все. – Я кохаю тебе, Полковнику, кохаю як свого чоловіка, як свого рятівника, як свого повелителя, як свою другу половинку. Саме ти надав мені новий сенс життя, дав себе, свою душу мені, ще тоді, зовсім мене не знаючи. І встояв перед всіма випробуваннями. Я буду твоєю дружиною, Полковнику! – Стоячи на краю урвища, і не помічаючи його глибини, ми обоє плакали навзрид, захлинаючись сльозами радості та повного очищення від власного минулого, наші душі співали в унісон, наші серця бились разом, синхронно починаючи відлік нового життя. Світ здавався таким прекрасним та чарівним, і пташка в кущах оспівувала весну та тепло саме для нас. Нам бракло слів, бракло дихання, бракло сил, і ми знаходили підтримку один в одному, спираючись і балансуючи над прірвою. Трусились ноги, трусилось все тіло, коли важко спираючись один об одного стали біля своїх машин. Над нами світило надзвичайно яскраве сонце, і небо, синє – синє, вражало своєю глибиною та чистотою, як очі коханої, вони світились тільки теплом, сяйво, блиск і щастя замість холодності та цинізму. Ольга принишкла в моїх обіймах, на щоках повільно висихали залишки сліз. Зараз ми відчували один одного більше, ніж будь коли. І по її побіжному погляду в бік моря зрозумів, що її турбує зустріч з Антаресом. Це була як скалка в серце, ми обійшлись без його допомоги, для чого ворушити минуле, адже це все вже не важливо. – Важливо, коханий, важливо, - Ольга добре читала мої почуття. - Крапки поставлено, лишається одне, відкрити в мені всі мої сили, це може зробити тільки Антарес... Повір, коханий, це важливо для мене самої, вже не говорю про тебе." – Ольга добре мене знала, знала, що не відмовлю. – "Добре, кохана, дай ще кілька хвилин..."
Кілька хвилин затягнулись на годину, мені було важко випустить з своїх обіймів дівчину, і під різними приводом тримав на руках, затримуючи вирішальну поїздку. Вона вміла настояти на своєму, були сутінки коли зупинили машини біля простої мазанки, великий двір, в центрі, як пам'ять минулому, старий "Харлей Девідсон", на лавці біля будинку сидів чоловік.
Він не повернув голови на шум байків, і на те як ми зайшли у двір. Підходячи ближче відчував всю свою біль за пережите Ольгою, біль і ... але для чого все? Це вже не той славетний та гордовитий Антарес. Він своє віджив.
"Я чекав на вас! – голос був по старечому глухий, та в ньому ще відчувалась колишня сила. – Не в добрий час, Кьяро, ми розійшлись." – "Ти мав знати, чим все закінчиться, і лишив мене помирати на дорозі. Для чого ти дозволив, щоб наді мною знущались?" – в голосі Ольги був надрив, на долоні стрибав файєр – бол. – "Всьому виною мій проклятий егоїзм, дівчинко, я бачив твою силу, але розумів, що не витримаю всіх випробувань, які ти маєш принести тому, хто тебе покохає. Коли помітив твої сили, від страху я забув про кохання до тебе, забув, що ти кохаєш мене... Я не хотів, щоб ти дісталась ще комусь, а тому й приспав твої сили, і навіяв ту бійку на узбіччі." – "Ти хочеш сказати, що мене ніхто не ґвалтував? А побої в лікарні, висновки мед – експертів?" – "Вони всі були під контролем. Коли ти відкрила в собі інші сили, довелось терміново тікати, ти могла помітить за собою моє спостереження." – Слухаючи розмову, не прислухався до слів, мені було достатньо самого відчуття свідомості старого байкера. Він віджив своє, і сили його вже не ті. Тут спрацював ще один фактор – Ольга була не тільки дівчиною – долею, дівчиною – випробуванням, вона ще несла за собою удачу, удачу тому, хто буде вартий її кохання. Антарес цього не знав, а тому й не витримав знання про перші два фактори. Я ж тільки зараз зрозумів, та на це вже не варто звертати уваги, кохання Ольги вартісніше птаха Фенікса в клітці. – "Ти приспав мої сили, тобі їх і розбудить." – "Я не я маю їх будить, а людина, що прийняла тебе, людина, яка покохала тебе такою яка ти є. Прощайте!"
Ніч як ніч першої близькості. Ніч повна втаємничених слів кохання, тихого шепоту, пристрасного дихання. Ніч кохання. Кохання ніч. Відкриті обійми, широко розплющені очі, і в темряві вони здаються зірками, як і голос коханої – співом ангелів небес. В вікно спальні обережно зазирає повний Місяць. Знічений, засоромлений оголеними тілами, він не може заховатись за хмарину, змушений бути німим свідком палких обіймів, палких пестощів, палких поцілунків. Ніжне, кохане, пристрасне тіло дівчини, дівчини з небес, дівчини – мрії. Ось якою зараз була Ольга. Для нас все було ніби в перше, і перші палкі поцілунки, і перше пізнання тіла один одного. Тягуче повільно, повільно тягуче, наш танок кохання вів у світ нового, всього нового. Нових вражень, нових відчуттів. І перше єднання, під тихий стогін та шепіт "коханий, милий мій" і повільне гойдання, падіння та злети, і приглушений зойк, приглушений подушкою стогін, і абсолютне щастя в наших ніг.
Коханий! Кохана! Співають ангели небес, і тихий шепіт на плечі, як спів пташок у надвечір'ї...
8 жовтня. 2009 р.
ID:
371417
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.10.2012 10:51:34
© дата внесення змiн: 21.10.2012 13:48:13
автор: ПОЛКОВНИК
Вкажіть причину вашої скарги
|
