Козак вернувся із походу,
А дім спалила татарва.
Нема ні саду, ні городу,
Лиш поросла по них трава.
І жінку любу вже погнали
На той невільничий базар.
Де вільні люди всі ставали
Рабами турків і татар.
І кров козацька закипіла,
Рука до шаблі потяглась.
Любов пекла його і гріла,
Душа помститись присяглась.
Біль роз’їдав величне тіло,
Неначе диких бджіл кубло.
І серце билося, тремтіло,
Тягар той знести не могло.
Став лаштуватись у дорогу
У Крим далекий та жаркий.
Щоб там здобути перемогу,
За гріх помститися тяжкий.
Зібрав ватагу однодумців,
Таких самих одинаків.
Був цілий полк отих безумців:
Хоробрих, дужих козаків.
Й заграли сурми до походу,
Поплили чайки по Дніпрі.
Щоб дати скованим свободу,
Не дожидаючи зорі.
Пристали вони серед ночі
До кримських, теплих берегів.
Щоб не побачили їх очі
Прадавніх, хижих ворогів.
І не чекаючи наказу,
Пішли до танцю всі шаблі.
Рубали підлу ту заразу
За муки рідної землі.
За ввесь ясир, що вони гнали,
За біль посічених братів.
І честь сестер, яку покрали
Ці сотні й тисячі катів.
Лилася кров червоно-чорна
Синів татарських, бойових.
Була там сила непоборна
Упавших, мертвих, неживих.
І бився мужньо той єдиний,
Що жінку втратив через них.
А шабля наче дзьоб орлиний
Кидала сотні зрубаних.
Та не знайшов він там дружини,
Вона померла вже давно.
Щоб честь не втратити людини,
Спожила втруєне вино.
Її купив мурза багатий,
В гарем закрити, на заперть.
Вона ж обрала шлях крилатий
– “Хай ліпше буде мені смерть !”
І заридав козак хоробрий,
Вже не ховаючи жалю.
– “Чого той Бог такий недобрий,
Забрав усіх кого люблю?”
тільки 5
