Почуття – це те, чим живе наша душа; чим вона живиться. Почуття раптово спалахують і раптово затухають. Іноді, виникають і народжуються дуже повільно, десь із повітря – нізвідки. Існують, існують… Іноді розпалюються, потім затухають і знову розпалюються… Це може продовжуватись безкінечно. Якщо, виникає пристрасть і не зникає миттєво, не затухає, мабуть, тоді це почуття і перероджується в кохання. А, коли це кохання поєднує людей, зігріває і продовжує довгі роки полум’яно палати їхні душі, то це вже – любов. ЛЮБОВ – поняття вічне і є носієм почуття вічного («есть основой мирозданья» рос.).
Почуття бувають добрі і лихі: любов і ненависть; пристрасть і кохання; під-лість і заздрість. Нині заполонили душі людей почуття марнославства і вседозволеності. Почуття вирують, збурюють людську душу на добрі вчинки і на лихі…
Почуття – це основа людського буття; це субстанція невидима, аморфна, але реально існуюча, якщо одна особа може відчути стан душі (почуття) іншої особи; це – «дещо» на дотик і неосяжне людським розумом. Поняття незрозуміле і загадкове. Звідки воно з’являється і, куди потім зникає? Як безмежна доброта перетворюється у всепоглинаюче зло? Чому так трапляється? Як поєднується в одній людині? Чого більше: добра, чи - зла?
І, що нарешті перемагає?
Людина – це клубок почуттів; найчастіше суперечливих, полярно протилежних. І ми, іноді, не можемо зрозуміти, що насправді ми відчуваємо. Людину вперто, у всі віки, навчають, що вона – цар природи. Але подивишся, і бачиш: не кожен може зрозуміти себе і свої відчуття – почуття; загадковий світ у собі. Більшість взагалі туди ніколи не заглядають. Так і продовжують жити царями: відчуває в собі крик – кричить; відчуває потребу ображати – ображає; а чи – бити; а чи – красти; або, навіть – проклинати… Як би не хотілося про це згадувати, але трапляються в нашому суспільстві і такі явища. І було так завжди у всі віки. Тим і відрізняємося ми від інших істот на планеті Земля, що відчуття і почуття заполонили наші тілесні оболонки, ходять по планеті, керують бажаннями, які спонукають нас до певних закономірних дій, які породжені певними почуттями. Добрі почуття породжують такі ж бажання і дії. А злі, недобрі – навпаки… Виникає запитання: «А чого більше в людині та в людства вцілОму?» І ти розумієш, що існує добро і зло. І третього не данО. Добро, або є, або його немає. Якщо воно є, то його ні сховати, ні прикрити неможливо: завжди відчутне і всепоглинаюче; його так мало у світі… Якщо трапляється добро на твоєму шляху, ти завжди відчуєш. І хочеться купатися в ньому вічно, як у сонячному промінні. Зло – холодне і колюче. Буває явне і приховане. І горе тому, хто потрапляє в лабіринти зла прихованого. Це – пастка, яка поглинає, вбиває, розкладає душу. Найчастіше потрапляють у неї люди з добрими почуттями, а тому довірливі незахищені від зла. Сильні люди ті, що вміють бачити, відчувати - намагаються оминути приховане і явне зло. Іноді, їм це вдається. Хоча, я вважаю це явище рідкісне.
Почуття можуть розвиватися за принципом трансформації, поступовості: від добра - до добра ще більшого, і – навпаки… Іноді, почуття (різні) виникають раптово, «на рівному місці» і викликають у нас сильні емоції і, за тим дії, яких ми самі від себе не очікували. Це мабуть одна з найбільших загадок людини як такої, та її душі. Іноді це несе за собою негативні наслідки.
Звичайно, хто задумується сьогодні над тим, які вирують в його душі по-чуття? Ми цього не навчені; нІколи про це думати… Та й – навіщо?.. Хто бажає сьогодні по добрій волі в собі копирсатися? А, страшно як! Що викопаємо, якщо копатимемо? Що знайдемо, не дай Боже, якщо шукатимемо? Невже, панує суцільне лицемірство відносно самих до себе? Як страшно копати ту глибоку яму в собі любимому та ненароком дізна-тися, що ти злий і недобрий; жадібний і заздрісний… А, перекопавши все від краю до краю, так і не знайшовши в собі любові до ближнього і дальнього; щедрості, співчуття; навіть, просто – душевного спокою.
Ото і маємо: почуття в нас вирують, а ми все мовчимо. Копати глибоко не хочемо, а розповідати про свої почуття – нікому не можемо. Мовчимо, німіємо, і від того вони, оті почуття, стають «все кращими». Внаслідок чого закриваємося, згортаємося, покриваємося залізобетонною оболонкою, ніби цисти паразитів (хто не знає: яйця деяких паразитів покриті хітиновою оболонкою і так існують, доки не потраплять у відповідне, придатне для розвитку середовище). Не дуже гарне порівняння, але, я вважаю, точне. Так я пишу, як бачу. А те, що бачу – те і пишу… Відчуваю, що мовчати не можу. Веду розмову з папером… А, може, ще з ким?
Аналізуй свої почуття, навчись здійснювати подорож до себе. Лікуй свою душу. Недобрі почуття не перетворюй у наміри, а наміри – в дії…
( літо 2009 рік).
ID:
367208
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.09.2012 10:22:23
© дата внесення змiн: 28.09.2012 10:23:54
автор: Людмила Богуславська
Вкажіть причину вашої скарги
|
