У пабі тихо грала музика. Навпроти мене за столиком сидів мій Ангел. Сидів із розпростертими крилами, ніби намагався мене ними обійняти, втомлений довгою розлукою.
На столику біля кожного стояла склянка з пивом. Я мимоволі почав розглядати Ангела. Дивився в очі, які ховали глибину далекого неба, бачив щетину на щоках. На руці в Ангела чітко виділялося татуювання знака якості, на якому синіми літерами було написано «Made in Пекло Раю».
Найпомітнішими були крила, притрушені свіжим попелом снігів. Вони, вперемішку з хмільним пивним теплом, зігрівали мене. На лівому крилі був невеличкий шрам, замащений зеленкою,
а в пір’ї заблукало спочивали сірі, сухі реп’яхи,
так ніби то були чиїсь гріхи.
Ангел мовчки вдивлявся в тишу шумного простору, граючись складаним ножиком.
— Де ти був? — запитав я Ангела, не відриваючи погляду від його крила.
— Що?.. — спочатку не зрозумів він. — А, ти про це…
Ангел обернувся назад і почав видирати з-поміж пір’їн реп’яхи. Йому було важко це робити.
— Допомогти?.. — запропонував я, відчуваючи, що це можуть бути мої реп’яхи.
— Ні, братику, дякую. Я сам. Ти ж знаєш, ангели не потребують допомоги, — іронічно додав він.
Я засовався на місці і відпив зі склянки трішки хмільного напою, спостерігаючи, як Ангел додирає свої крила.
— Ну от і все! — радісно вигукнув він, завершивши доволі нецікаве заняття.
— Хороша тут музика! — сказав Ангел
після нетривкої мовчанки,
надпивши холодного пива зі склянки.
Його пальці вистукували по столі ритм мелодії. Я продовжував соватись на стільці.
— Ти кудись поспішаєш? — здивовано запитав Ангел, глянувши на мене примруженими очима. — Не спіши. Всі ми встигнемо.
Я усміхнувся, втягнувши ніздрями терпкий запах втраченого раю, ніби свіжий і водночас шкідливий післягрозовий запах озону.
— Слухай, старий, — сказав Ангел, — давай сходимо на балкон покуримо.
— Але ж… я не курю.
— Не зважай! Ходімо. Сьогодні можна все.
Оригінально
