Давай мій голос не буде тобі нічого промовляти.
Ти просто слухай його, ніби це шум прибою.
Моря, великі стихії, дозволяють нам з насолодою маліти.
Адже чим менша маса тіла, тим менша маса болю.
Мій голос давно не мав опори у вигляді чужого слуху.
Все, що мало бути промовлене, – кишіло всередині грубими мазками.
Адже спілкуватися з кимось, це так, ніби наймати прислугу.
Бо говоріння буває добрими мовами, а буває й злими язиками.
Хоч для порозуміння взагалі не обов”язково говорити.
Адже може бути достатньо пальців на фортепіано.
І тоді човни перетворюються в дереворити.
І тоді медузи стають океаном.
Те, що мені ввижалося за довги роки відсутності.
У передсмертних агоніях, у полоні серед рабів.
Здавалося б, має вводити мене в ступор і додавати скутості.
Хай це піде зі мною на дно, ніби скрині в дірявому кораблі.
Я пишу тобі з берега, додаю до тексту пальмову гілку.
Тут найкраще видно, що земля кругла, а точніше – арена.
На цьому безлюдному острові. Тут все як пігулки.
Які скінчились і відчуваєш, що в тіла вийшов термін оренди.
Я не переймаюся своєю молодістю через те, що вона – друга.
Не цураюсь знятого лахміття – бо був у кожній із цих одежин.
Замість юнацького поту виникає тактична напруга.
Кров набуває присмаку ожини.
Перечитай цей лист на даху будинку, в якому я так довго жив.
Відчуй, як вітер нам обом тріпоче волосся, ніби пророслі висівки.
Всі кавернозні питання давно витекли з моїх жил.
Відповіді чекають тебе, як магазинні вивіски.
Я за тобою скучив, так, як скучають пси і пташата.
Я пригощу тебе тутешніми фруктами, не зриваючи їх зі стебел.
Навіть якщо цій пляшці з листом все буде заважати.
Навіть якщо цей лист не допливе до тебе.
