Я на горі,Звенигород переді мною.
Отут жили мої діди,
Колись давно,та ранньою весною,
Садили в берег городи.
Черпали воду з Шоломиї,
Городи треба ж бо полить.
Вставали в поміч внуки милі,
Щоб згодом старших замінить.
А ген,аж ген Батиєва гора,
Давала гречку й хліб давала.
Потрохи і малеча підростала,
Та була це між війнами пора.
Бо ж все ділили:землі й городИ,
Князі свої й загарбники сусіди,
Далекі зайди із татарської орди.
Усі несли на списах біди.
Спалили замок на горі.
Палили хати по долині.
Не раз Звенигород горів,
Однак,стоїть й живе до нині.
І не тому,що жив тихцем,
Сини на прю завжди вставали.
Йшли на війну,то син з вітцем,
А то й онуки відсіч дали.
Однак змалів Звенигород величний.
Не задарма ж він волю здобував.
Платив життям тут рус колишній
І українець теж життя поклав.
А ще ж у рабство гнали ,мов худобу,
Татари,турки,москалі.
Напхати не могли ніяк утробу
Захланні вороги і ніби то свої.
А " старший брат",все нами піклувався.
Усе творив на свій московський лад.
В сибірах,таборах знущався
І досі крутить нами,гад.
Та то чужак,що з нього взяти.
Тепер свої страшніші за Орду.
Синів родила Україна-мати,
Та яничар зростила,на біду.
І гинуть по усій Вкраїні
Міста і села без вогню,
І знов питання встало нині,
І час настав іти на прю.
