По ній одній, як по канату
Перебирався на той бік.
Своє життя лишав позаду,
В минулому від себе втік.
ЇЇ сльозьми він, як водою
Вмивався мало не щодня.
Від мук душевних вже не мав покою,
Втікав від неї навмання.
По снам її, як по дорозі,
Відверто потрапляв у віт,
Який без неї віднайти не взмозі,
Без її снів, потрапити туди б не зміг.
ЇЇ віршами, як повітрям дихав,
Забувши зміст і суть себе.
ЇЇ думки щоночі слухав,
Своїми мислив де-не-де.
Вона була для нього змістом.
Всім тим, без чого вже не міг.
Тепер блукає сивим містом,
ВбачАючи ЇЇ у всіх.
Вона десь Є, але ЇЇ немає...
Вона десь поруч, та не з ним...
Сьогодні ввечері він політає.
З даху будинку № 7...
P.S А крила ТОЧНО є...У неї...
