***
Ніч.
Загули золото-сиві гармати.
Над головами чутно свист птахів-бомбардувальників, що їх крила оповило медове сяйво молодика, який чи то усміхається, чи то наповнюється трепетом жертв. Видко глухонімі постріли, що зорями видніються з-за кучерявих старожилів-дерев, які не в змозі нічого зробити. Усе село палає червоногарячим полум'ям потіхи…
Тьма!
А по той бік села, де волохаті хвилі поволі сунуть на берег, схилилось золотоволосе дівча. По її ногах струменем течуть солоно-хмурі сльози, що струмком зливаються з морем, наповнюючи його смутком. Тихий шепіт води млосно зливається із зойком дівчини, яка сумує за Йваном, якого мобілізували до червоноармійців ще на початку літа. А його все немає. Дівча дико дивилось через синьо-срібні гриви гір, через які де-не-де вже починало пробиватися сонце. А поміж ними з’явився прозоросірий силует хлопця, який несамовито кричав од болю. Се буй Іван. Оте маленьке серце дівчини зайнялось якимсь пекучим вогнищем любові, що обпікав усе тіло, вічі наповнював іскрами жалю.
А по ногах дівчини ще довго били скрипучими гарматами зеленуваті хвилі, які тягли за собою Мотрю у глибочінь, туди, де все стає немилим…
