Схилились мальвові вінки
на хату – пам’ятник чеканню.
Скриплять обвітрені хвіртки,
протяжно й болісно зітхають.
Ой не чужі вони мені –
двори, неначе кладовища...
Покинуті, мов по війні,
колодязі, хати і вишні.
А земляки повимирали
або до міста подались.
Давно городи не орались...
Та це ж недавно, не колись!
Торкаюсь звалених воріт.
Невже зозуля відкувала?
Невже земля відвікувала?
Чужою стала...
Де ж мій рід?
Зростають, слава Богу, діти.
І в селах родичі ще є.
Але ж чужіє нічиє!
Лелекам нікуди подітись.
Мене, заблудлого, прости…
І сили дай звести оселю,
щоб воскресити рідну землю
і лелечат-внучат ростить.
Вірші Ваші бездоганні. Я Вам пишу про це вже вкотре. А от про голос: оксамитовий баритон, професійно поставлений, хвилюючий, такий. що зачаровує. Дякую, що самі читаєте себе.
Олександр ПЕЧОРА відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
/Але ж чужіє нічиє!/ - нічого додати...
Просто нічого!
Дай Боже!
Олександр ПЕЧОРА відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую щиро.
Гарно, драматично піснею звучить. Виконує наш посульський соловейко Анатолій Куценко. Іво Бобул почув на концерті й сказав: "В десятку!" А запису достойного немає.