Заклання голодом
1.
…і блискав голод
І гриміло ридання
І цілували постріли
І вагітніла земля…
«Засвіти свічку»
Вмирали тихо у своїх хатах
Худі скелети, болісно опухлі…
Знести дітей на цвинтар! Саме так
Партійні плани звершувались вкупі.
І мати розум втратила, і вила
Вовчицею над мертвим немовлям.
А смерть село, як полечко, косила
І трупами вагітніла земля.
А губи шепотіли: «Як же так?
Онука й діда – разом у могилу?!
О, Боже правий, о, земля свята,
Явіть же світу святість ту і силу!»
Лягала смерть на плечі ще живим,
А пам’ять – тягарем на серце сиве.
І досі на незнайдених могилах
Примара голоду і муки ще живе.
2.
Я лісом іду, я шукаю гущавину,
В яку ще і досі ніхто не ходив.
Як жолуді знайду, то посмішку мамину
Врятую. А батько… а він не дожив…
Не слухають ноги, попухлі від голоду
І світ мені крутиться – що за мара!
Я трішки спочину, прихилю тут голову…
«До лісу не йди, ти ще дуже мала!»
Ой, матінко, де ти? Чи вже причувається?
Я враз повернусь, лиш поїсти знайду…
Чому ж тільки небо, як дзвони, хитається,
Земля мов сама до грудей притуляється
І спокій… І тиша… І… батьку, я йду!
3.
Засвітимо свічку і схилимо голову,
Бо зболена пам’ять навіки жива
Про рідних і близьких, померлих від голоду
В далекі тридцяті, в смертельні жнива.
Замовчана правда спокуту виборює,
Прихована правда спокуту виборює
І пам’ять народна спокуту виборює,
Щоби Голокосту не дать вороття.
4.
Десь має бути в серці
Пригорща зернят,
Щоб врятувати світ,
Як ту дитину,
Що болем світу
Стиха промовля:
«Матусю, хліба!»
Пам’ять має жити
І правда. Та, страшна,
Про владу звіра
Вбити в нас людину, -
Заклання голодом…
