Те, що нас поєднувало, відлетіло з осіннім вітром. А на зміну осені примчалася зима. Я все ще шукала твої сліди, все ще милувалася твоїм образом, глибоко схованим в серці, боячись, що хтось розкриє мою таємницю, захлинатиметься іронією від мого болю. Та за ніч хурделиця знесла все на своєму шляху, лютий мороз заморозив шибки. Заморозив і стомлену душу. Пекучий дощ калюжами стікав з мого обличчя додолу, вимальовуючи з’їдені моральними злиднями мрії.
Пішов, не вимовивши і слова. Без знайомих набридлих фраз. Без кульмінації, як колись. Без фальшу. Вперше відкривши істинного себе, вперше будучи грубим, навіть при німій тиші, вимовляючи жорстокі образи. Пішов. А двері все ще вростіж. Кого вони чекають? Ти ж-бо помер навіки. Я не боюся, що не забуду. Я не боюся, що не пробачу. Навіть не плачу. Здається, не плачу. Тільки іноді, рідко спогади кличу, гостинно чаєм пригощаю. Щоб не втекли зарання. Ще хоч хвилинку, хоча б мить… востаннє… А вони наче й тішаться з того. І з секунди виходить довга розмова. А для чого – і нині не можу зрозуміти. Може, й досі тебе я кохаю? Може, досі тобою живиться думка? Хоч з блокноту чимдуж виривала контакти, номер із телефону стерла без вагань. І змирилася з тим, що для нас не настане вже завтра. Тільки в пам’яті житимеш завжди. А вона то пече, а вона не облишить. Залишити не хоче в спокої саму з собою. Скільки ще страждати від такої любові?
