* * *

Те,  що  нас  поєднувало,  відлетіло  з  осіннім  вітром.  А  на  зміну  осені  примчалася  зима.  Я  все  ще  шукала  твої  сліди,  все  ще  милувалася  твоїм  образом,  глибоко  схованим  в  серці,  боячись,  що  хтось  розкриє  мою  таємницю,  захлинатиметься  іронією  від  мого  болю.  Та  за  ніч  хурделиця  знесла  все  на  своєму  шляху,  лютий  мороз  заморозив  шибки.  Заморозив  і  стомлену  душу.  Пекучий  дощ  калюжами  стікав  з  мого  обличчя  додолу,  вимальовуючи  з’їдені  моральними  злиднями  мрії.
Пішов,  не  вимовивши  і  слова.  Без  знайомих  набридлих  фраз.  Без  кульмінації,  як  колись.  Без  фальшу.  Вперше  відкривши  істинного  себе,  вперше  будучи  грубим,  навіть  при  німій  тиші,  вимовляючи  жорстокі  образи.  Пішов.  А  двері  все  ще  вростіж.  Кого  вони  чекають?  Ти  ж-бо  помер  навіки.  Я  не  боюся,  що  не  забуду.  Я  не  боюся,  що  не  пробачу.  Навіть    не  плачу.  Здається,  не  плачу.  Тільки  іноді,  рідко  спогади  кличу,  гостинно  чаєм  пригощаю.  Щоб  не  втекли  зарання.  Ще  хоч  хвилинку,  хоча  б  мить…  востаннє…  А  вони  наче  й  тішаться  з  того.  І  з  секунди  виходить  довга  розмова.  А  для  чого  –  і  нині  не  можу  зрозуміти.  Може,  й  досі  тебе  я  кохаю?  Може,  досі  тобою  живиться  думка?  Хоч  з  блокноту  чимдуж  виривала  контакти,  номер  із  телефону  стерла  без  вагань.  І  змирилася  з  тим,  що  для  нас  не  настане  вже  завтра.  Тільки  в  пам’яті  житимеш  завжди.  А  вона  то  пече,  а  вона  не  облишить.  Залишити  не  хоче  в  спокої  саму  з  собою.  Скільки  ще  страждати  від  такої  любові?

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341283
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.06.2012
автор: Не такая, как все