Пам’ятаю, як вперше в мене поцілила куля.
Руки тремтіли. Я кусала лікоть від болю.
Душа відлітала, залишала мертвіти тіло.
Нас було четверо. І нас усіх ранило.
Холодні руки і ще досі блискучі очі.
Так відбувалась зустріч життя і смерті.
Кидало в піт від знемоги, від зубожіння рухів.
Від тиску збоку, від голосів, що кричали «Не треба нічого робити».
І коли в кімнаті з’явилась запалена свічка,
раптом прийшло прозріння.
Дихати справді не треба було.
Дивитись також не треба було.
Вимовляти слова не треба було.
А головне – кричати теж не треба
було, чого я не розуміла раніше.
Багато чого вже не треба було.
Багато чого й не хотілось.
І дивно, що та куля була не мідною
і не прострілила жодну частину мого тіла.
І дивно, що я тоді була ще неповнолітньою,
але все так тверезо розуміла.
Щоб в мене поцілила куля,
я свідомо цього чекала.
Я рахувала хвилини, щоб це нарешті відбулося,
щоб стало легше всім у тій кімнаті.
А легше не стало.
Я знову дихала,
я знову слідкувала за годдиниковою стрілкою.
І те, що батько вже лежить мертвий поряд
не дивувало, тільки пекло.