Вона стояла на мості й ловила божевільний дощ,
А спогади сумні варили кислий борщ…
Коли в її прекрасній голові був штиль,
То в сумочці був шторм.
Так само , як в її житті, коли ховалась під столом,
З’явився з зонтиком – один, який вберіг її фасон
Й вона сказала :“Випийте бурбон! За те, що я не змокла,
За це я плаття Вам віддам, як цю історію – не мокру.”
А він промовить :“О, мадам! Це Ви є благородні!
Я Ваше плаття віднесу до вічної картинної безодні.”
І ось, коли був дощ вони там зустрічались,
Напевно так велів їм Бог,щоб так вони кохались.
А кохалися не тілом, він малював її водою,
Й вона сказала :“Назавжди я лишуся такою.
Коли ти будеш сам один,
Коли ти будеш не зі мною, я потечу з очей твоїх –
Щирою сльозою.”
І сталось все, як вона казала…
Він написав картину.
На дворі гріло сонце,
А на очах сльоза блищала.
04.11.11р.
