Бувальщини чорного кота
Епізод 1. Сила земного тяжіння.
Юрбою прошмигнули горобці. Цвірінчать навколо, серце аж стискається. Сіли, вмостилися всі разом на високому ясені. Співають.
«От би мені разом з ними». – розмірковував Дельфі . – «Гайнути за ними, поближче до теплого сонечка. Так ні… сила земного тяжіння не дозволяє. Колись чув від господаря – що її вигадав якийсь чоловік. І навіщо йому це здалося. Чи це я щось наплутав... Ух-х-х». – Дельфі облизав свою лапку і поглянув на дерево де метушилася радісна компанія. – Тоді було б легко спускатися з дерева, тихенько, не страшно і саме головне, зручно. – продовжив розмірковувати котик. - «Стрибнув з дерева, і вже летиш як оті горобці. Де вона справедливість…»
- Агов, Дельфі, друже, ходімо мишей полякаємо – десь здалеку перебив роздуми голос Мурка, який за декілька стрибків, вже був біля Дельфі і махав своїм рудим, гордо піднятим, хвостом.
- Тихіше – пошепки відповів Дельфі, - не бачиш, в мене ще справа є… не завершена, - і кивнув доверху своєю чорною пухнастою головою.
- Ого скільки їх там…
- Отож бо – підтвердив Дельфі і почав тихо шкребтися на дерево, а веселі горобці, немов не помічали його.
- Обережніше. – Ледь шепотів собі під рудого носа Мурко.
- Та Дельфі його вже не чув.
Частина горобців, побачивши його, гайнула на сусідні дерева. Лиш декілька, немов би насміхалися над котиком і залишалися цвірінчати на самих високих гілках. «Ще трішки» - подумав він, і спробував дістатися до тих пташок та гілка стрімко і миттєво нахилилася і Дельфі залишився висіти на двох гострих кігтях та на тоненькій ясеновій гілочці. Мить і він вже летів долаючи силу земного тяжіння: махав всіма лапами, хвостом та головою. Не допомогло. Мрії є мрії, та дійсність виявилася болючою, коли з усієї сили Дельфі приземлився на землю. «От і політав разом з горобцями, - розмірковував далі котик, вилизуючи подушечки своїх лап, яким найбільше дісталося при падінні, - наступного разу їм не пощастить…»
- Ну що ж, тепер ходімо мишей полякаємо – Дельфі повернувся і запропонував своєму другу Мурку, який продовжував сидіти на своєму місці і ледь посміхався.
- Ходімо. - відповів той.
Піднявши гордо голови і свої гнучкі хвости вони попрямували до хліву, який хоч і знаходився в сусідському дворищі, але мишей там було багато. Всю дорогу вони муркотали свою улюблену пісеньку:
"Мур-р-р, мур, мур-р-р-р".