Упала зоренька в поля, та й покотилась,
Кохана дівчинка моя, вночі наснилась:
Блакитні очі неземні - цвіт барвінковий,
Вуста усміхнені завжди – гай калиновий.
Волосся – нива золота, налитий колос,
Співанки радість, сум-журба - то її голос.
А вишиванка – саду цвіт, духмяно-білий,
Спідниця – чорний плуга слід, дніпровські схили.
Пасок, на талії – річки. І босі ноги…
Віночка золоті стрічки – стежки, дороги.
Вона наївна мов дитя, чарівна й мила…
Дарує сенс мені життя, наснагу й крила.
Зійшов світанок край води, у вись піднявся.
Я в Україну назавжди та й закохався.
Душа непізнана твоя, мов шепіт гаю…
Маленька дівчинка моя: чистіша Раю!
у таке зізнання віриш одразу... на другій строфі здогадалася, хто Обраниця прекрасна Ваша, пане Осірісе... а треба було б на першій... Ви -- справжній лицар і Чоловік --..."Маленька дівчинка моя: чистіша Раю!" --
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Сердечно дякую за приємний комент!!! Коли насправді кохаєш, писати легко!