Вечір. Маршрутка. Їду додому.
Ледь стримую сльози. Дивлюсь у вікно.
І не відчуваю вечірньої втоми.
Не думаю я про вечінє кіно.
І люди навколо нічого не знають,
Немов істукани, лиш кліпа очами.
Не знають вони як люди страждають,
Стоять біля них і тупочать ногами.
Коли вже закінчиться клята дорога?
Коли я побачу зупинку свою?
Коли буду бігти до свого порога?
Коли туалет? Благаю! Молю!
Я вже відчуваю, труси трохи мокрі.
Це капля, чи дві, ще не розумію.
Та краще обмазатись в зелені соплі,
Чим вцятись прилюдно. Я можу, я вмію,
Я вмію триматись, я вмію, я вмію.
Останні секунди у клятій маршрутці,
Зелений горить, рух дає світлофор.
Розкрилися двері, вихожу я в муці,
Біжу до під'їзду, мов в сраці мотор.
Цей ліфт, домофон, ключі і взуття,
І двері, і кришка, і кляті штани!
Мій розум потроху летить в забуття,
І я, наче бачу прекраснії сни.
Вже думати легко, вже дуже спокійно,
Вже можна забути козлів і зараз,
Мені пощастило, це неймовірно!
Ось він мій рідненький, мій унітаз!
Закінчив я справу і очі розплющив,
Козли і зарази на місці стоять,
О БОЖЕ! О НІ! НЕМОЖЛИВО! Заплющив,
І знову розплющив, козли хихотять.
Потроху від мене відходили люди,
Очами сміялись і морщили носа.
Оце так розслабився, гірше не буде,
Обмажусь соплями й чекю проносу!
