Усім знайома картина: з початком нового кліматичного сезону, люди хаотичним натовпом ринулися на базар. Молоді дівчата з чепурними зачісками та маленькими сумочками, дужі хлопці з широкими плечима та ясним поглядом, сімейні пари з купою дітлахів, які наче Круть і Верть роблять веремію і чекають підходящої хвилини, аби випурхнути з-під батьківського крила. Яка дужа нація українців! Яка потужна вона в розквіті свого життя! Скільки захоплення викликає та невпинна енергія, яка струменить із сердець їхніх… Могутня та сильна ця нація – нація непотрібних.
Василь Біденко щоранку прокидаючись у своїй 2-кімнатній хрущовці, першою чергою вмивався, голився, а поки на плиті грівся старий радянський чайник, підходив до вікна, яке ніколи не відчинялося й, хукнувши на скло, дивився на небо. Його душа нестримно раділа, коли на небосхилі не було жодної хмаринки. Коли сонце, лігши на тиху блакить, повільно пливло на спині, весело пускаючи сонячні зайчики, і всміхалося землянам. Він любив, коли старезний клен, який посадив його батько, грайливо шумів за вікном, уплітаючи в свій шелест сотні голосінь птахів, які оселилися в його кроні. Коли чайник закипав, він робив собі міцний зелений чай, адже жоден з відомих людству напоїв так не очищає організм, як чай. Міцно затиснувши в своїх руках металічну чашку, яка перейшла в спадок від нині покійного діда-ветерана, Василь чалапав у другу кімнату й перевіряв саквояж, у якому зберігалися найнеобхідніші речі: протигаз, аптечка, ґумові рукавички та документи. Впевнившись, що все гаразд, ˗ Біденко одним ковтком вливав у себе вміст посудини й вдягнувши свій єдиний парадний костюм, йшов на роботу. Точніше його вели, бо вже як 15 років Василь був сліпим. Величезна вівчарка-поводир вела його до мосту, де він спираючись на перила співав пісень. Зазвичай, це були українські народні пісні, хоча Василь не гребував і російськими хітами. Однак сьогоднішній день був особливий! 26 квітня – єдиний день у році, коли Біденко змінював свій наряд, вдягаючи картатий піджак. Тремтячими руками вдягав значок, який немов обпікав і так обпечені пальці, брав радіо і лише тоді йшов.
Василь ненавидів жебракувати, його гордість щоразу било і трясло, мов кінченого наркомана, однак він йшов. Це було не заради грошей, а заради пам’яті – пам’яті вічних героїв… Василя втомлював гамір ринку – оті дурні теревені, які розводили між собою його «сусідки», продавщиці шкарпетками, дратували прискіпливі торгові агенти стартовими пакетами, які пленталися за тобою ледь не до зупинки, але він любив дивитися на молодь. Оте сильне, велично-горде майбутнє нашої Вітчизни, яке наче кров по венах, струменіло містами й селами України. Василь бачив їх серцем! Колись він віддав зір за них, тепер вони насичували його життєдайною силою. Дарма кажуть, що сліпі – неповноцінні. Вони бачать те, що звичайним людям невидимо.
Цього дня Василь Біденко демонстративно ставав на радіо ногою й співав пісень про героїв. Це були думи та балади, історичні й соціальні пісні, також до його репертуару входили шлягери періоду Другої світової. Але в усіх цих піснях був біль за загиблими героями, які боронили свою землю, клали голови за рідний край. Василь вловлював найменші фрази, які линули до його вух. Часто-густо це були розмови про гроші, на жаль, народ нічого не хвилювало крім грошей. Довга череда, яка тяглася через міст повз Василя мекала, шукаючи збагачення.
День проходив сумирно, розмови точилися довкола все тієї ж теми. Василь випрямивши крижі й напнувши груди, тенором виводив «Ой Морозе, Морозенко». Пісня стелилася хвилями Усті, грізно передвіщаючи щось неминуче. Раптом звук обірвався… Василь підняв голову й пильно спрямував свій погляд в небо. Він чекав! Через три хвилини зачався дощ. Хмари затягли до того чисте небо, й не на жарт спохмурніло. Продавці та покупці засуєтилися і поховалися під наметами чи в ларьках. Першою реакцією Василя був страх. Його тілом пробігло неприємне тремтіння, яке досягши мозку впилося в нього гострими, мов лезо іклами.
***
Спогади паралізували тіло чоловіка. Бігти! Але куди? Сховатися! Але де? Він почав був щось вигукувати, але до нього ніхто не відзивався. У вухах гудів рокіт реактора, руки запекло від полум’я, яке ширилося від операторської, очі під маскою сльозилися від невідомого хімікату.
- Василю! Василю, чорт тебе забирай, тут ще один!
Шалена спека та дикий біль спотворювали реальність.
- Василю, давай сюди носилки, бо зараз ця дівчина Богу душу віддасть! Чуєш!?
- Де вони?
- У коридорі!
- Я… Я… Зараз принесу!
***
Та дівчина не вижила. Коли Василь і Михайло вийшли із приміщення, до них одразу підбігли медики в герметичних костюмах і підхопивши їх попід руки, повезли до лікарні. Єдине, що пам’ятав Василь перед тим, як втратити свідомість, то це величезну чорну хмару над станцією й привітання М.С. Горбачова з грядущими травневими святами, яке пробивалося ще до жевріючої свідомості Василя з радіо карети швидкої допомоги. Все, що дісталося Василю, то це значок ліквідатора й сумнівні пільги, про скорочення яких Біденко почув все по тому ж радіо.
Та не можна вічно тікати від хмари, рано чи пізно вона настигне тебе, як і покійного Михайла. Доля була милостива до Василя Біденка. Чи то через те, що він був чесною людиною, чи то через співчуття, однак він і досі був живий.
Василь зібрався з силами й заспівав: « Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче. За тобою Морозенку, вся Вкраїна плаче.»
Здивований натовп ще довго щось ґелґотів, а Василь співав не на мить не зупиняючись - він оспівував героїв!
Коли дощ скінчився й сонячні промені прорвалися через пелену хмари, сліпий чоловік в супроводі пса-поводиря зі щасливою посмішкою покрокував додому, тепер точно знаючи, що спогади не владні над його минулим.
4 січня 2011 року
ID:
305184
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.01.2012 22:02:20
© дата внесення змiн: 17.04.2013 14:23:59
автор: Олександр Подвишенний
Вкажіть причину вашої скарги
|
