Чи вбачали ви колись у цьому житті його надзвичайну схожість з пазлами? Ти їх складаєш, складаєш, а потім картинка або руйнується, або набуває нових відтінків та кольорів, стає цілісною і викликає якийсь спектр емоцій. Так от, моє життя – це пара шматків пазлів, які катастрофічно не підходять одне одному. Один шмат належить моїй мамі, яка правдами й не правдами запихувала мені у голову відгуки моралі та честі; другий – батькові, останній про це навряд чи й здогадується, тому даною привілегією не користується, втім то й на краще. Від батька багато хорошого не навчишся. Ех..
Будучи мною вагітною, мама навряд чи намагалася мене якось вберегти. Про збереження свого єдиного чада, вона стала замислюватися дещо пізніше, а тоді мама полюбляла погуляти, покурити і гецнути ввечері винця з друзями. Власне, робила вона все те, що катастрофічно заборонялося і про що лікарі не день і не два торочать на кожному кроці. Керуючись їхньою думкою, я мала бути великим гібридом, страшком без нігтів та зубів, зате з довгим хвостом. Ну добре, може й без хвоста, але цікаво було б дізнатися, як воно жити, коли у тебе з заду стирчить шерстяна фігня. Незручно мабуть.
Так от. Ще мама любила приходити до батька в гараж і довго-довго там сиділа, вдихаючи різні токсини. Певно, саме з того моменту я ненавиджу запахи диму чи солярки.
А коли я прорвалася вже у цей світ всі довго думали, що мені тапки у перший же день, але тапки за мною так і не прийшли і саме тому я нині пишу ці тридцять три сторінки муті. Через тиждень капельниць та уколів батьки сперли мене з лікарні додому. Це була одна з небагатьох речей, які вони робили разом. Будучи точною, це була друга річ, яку вони зробили разом. Першою був похід до вівтаря. У дитинстві я полюбляла падати, коли мене важили, викидати їжу з вікна і морочити братові з сестрою голови.
А потім, у якийсь момент дитинство закінчилося… Для мене воно скінчилося у мої 13, коли батько знайшов собі коханку (про це ми дізналися значно пізніше) і в нього остаточно зірвало дах. Я не пам’ятаю його тверезим. Він постійно приходив «вмазаним», кричав, немов потерпілий, і не було цьому ні кінця, ні краю.
Я не любила його. Але потім, ця нелюбов плавно переросла у ненависть. Просто не було сил терпіти таке відношення. І тоді я почала заступатися за маму, лаятися з ним, відстоювати її та свої інтереси. І коли після довгої суперечки батько задоволено йшов дивитися новини по телевізору, я забивалася до шафи і довго-довго плакала від образи.
Я знала, що батькам я не потрібна, тому намагалася не просити в них нічого, ні грошей, бо вже могла заробляти копійчину сама, ні уваги, бо знала, що вони мене не люблять, ні допомоги, бо вже звикла сподіватися лише на саму себе.
З дитинства я багато чим цікавилася. Я дуже люблю співати, я непогано малювала, і навіть вірші писала. Але батьки це не оцінили і ніяк не спромоглися віддати мене хоч кудись, щоб я могла розвинути ці здібності.
У віці 13 років я випадково потрапила до молодіжної редакції одного з найбільш популярних видань свого міста. Саме так мене навчили самоповазі, і допомогли реалізуватися як особистості. І це був найкращий період мого життя. Тому що саме там я стала сильною і вольовою особистістю.
Після закінчення 11 класу батьки сказали, що мені одна дорога – до ПТУ. Я заперечила, адже в школі вчилася добре і на той момент я вже зрозуміла, що я хочу бути журналістом. У розпалі чергової суперечки стало зрозуміло, що моїм батькам начхати на всі мої амбіції та мрії. Для них моє навчання, це капіталовкладення. При тому, досить не виправдане. Тоді я вступила до пед. університету на факультет філології та журналістики. Батьки довго бубоніли на мене. І, зрештою, мама стала на мою сторону. Але, вступати мені довелося на заочне відділення, оскільки на очному треба було десь жити і за щось харчуватися, а батьки не стали б вкладати у мене стільки коштів.
Я провчилася півтори року. А потім мене відрахували. Доки я була на сесії, батько звів до домовини мою мати, і мені терміново довелося вертати додому.
Після довгого тижня знущань у лікарні, мами не стало.
Батько швидко привів їй заміну, а я не змогла пробачити такої зради і пішла геть з дому… Так розпочався мій найголовніший період життя.
Мені 20 років. І я знаю, що все залежить лише від мене.
Я сама творець своєї долі. І я ні за що її не повторю помилки моїх батьків! Адже, життя – одне. І його треба прожити гідно!
Насправді в цьому житті ми робимо себе самі.Працюйте над собою, Сонечко, і Вам відкриються такі горизонти, про які й мріяти не можуть ті мажори, що безцільно гарцюють на подарованих їм папіками мерсах. Не зациклюйтесь на минулому - його вже нема. Майбутнє ж наше буде таким, яким ми створимо його сьогодні.
Щасти Вам!
Чепурнова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Раніше я думала, що це неможливо. Зараз розумію, що все залежить лише від нас. Цим твором я відпустила негативні емоції, які чорнили моє серце.
Вельми дякую вам за теплі слова! Натхнення вам та успіхів!
Нікому не побажаєш таких випробувань... Добре, що вони не зламали, а загартували таку особистість! Нехай надалі Доля перекриє все недодане сторицею. Бережіть Любов та Віру у душі.
Чепурнова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Та правду кажуть забери у людини все, лише тоді вона задумається що їй робити, і почне здобувати, досягати свого...
Складний щлях, однак ти тепер знаєш чого хочеш...
Віра в власні сили і Господа змінює УСЕ...
Тому успіхів і ВПЕРЕД!)
Чепурнова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Боженька не посилає людині більше випробувань, аніж вона може винести!
Дякую)
З фотографії дивиться така вродлива сонячна дівчина, а автобіографія серце розриває. Ти, будеш щаслива! Ці терпіння зробити тебе сильною! Я щиро вітаю тебе на сайті - у нашій поетичній родині! Пиши, шукай друзів! І обовязково молись. Твоя мама потребує багато молитви. Щасти тобі - щиро-щиро!
А пишеш ти дуже гарно.
Ці квіти для тебе -
Чепурнова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
