Мені було 14 коли мене вбили 6 грудня 1973 року. Моїм вбивцею був сон, він поглинув мене з середини, з'їв усі мої думки і усе що тримало мене у цій безодні. Я бачила цей ранок. Бачила ніби в тумані, сіра вата неба, розмазана по вікнах багатоповерхівок великим пензлем, поглинала у себе все що так турбувало чи тривожило, ожвавлений мурашиний потік вулицями. На узбіччях проспектів ростуть піраміди, люди варяться у власному соку. Так само стародавні друїди, кидали у котел яку-небудь людину, та довго варили її, молилися своїм богам, чекаючи послання вічності. Ці люди також тиняються за адресами і звинувачують час у його швидкоплинності. Безглуздо шукати відповіді на чистому паперовому аркуші, ще більш безглуздо зовсім її не шукати. Я не шукала...
Я не була в Парижі і не гуляла по Монмартру, не пила чаю без цукру та не вчилась у Кембриджі. Я взагалі-то не була естетом, але я все ж таки дещо жвавіша за цих трупо подібних бовдурів, оточуючих мене зі всіх сторін. Я не вірю жирній палітрі квітів літа, цукеркам з кокосовою м'якоттю , не вірю що я-всього лише деталь у механізмі макропроцесора. У цю мить ти не віриш нікому. Не віриш художникам з їх палітрами, не віриш музикантам з їх ритмами, не віриш в каламутну гладь каналу, не можу, не вірю, здаюсь.
У всьому винна трава. Я знову граю в слова сама із собою. Звуки, символи, знаки, відрізки з кінофільмів, своєрідний монтаж, де режисер - моя свідомість. Це дивний міраж? Чи розгадка світобудови? Адже все що ми бачимо це так мало, стіна нескінченних ширм і нескінченний шум вокзалу. Можливо я пішла у метафізику, в область трансцендентальних величин , але я надаю перевагу бути самотньою і дивною, аніж підбіркою фальшивих картин. Прожитий день зім'ятий та порваний, викинутий в вселенську калюжу бруду. І люди в тюрмі темно-синіх вікон , зовсім не мріють вийти з відти. Мій радіоприймач нудить музикою диско, солодкої, як смак шоколадної цукерки з лікером, а може звичайних ірисок. Втім, різниці ніякої тут немає.
У місті пахне сирістю, листя нескінченно падає, дроти наче натягнуті нитки, не сміють видати ні звуку. Шум сирени, скрегіт коліс, синювато-бузковий балтійський вітер , усмішки, і знову вітер . Нитка телефонних дзвінків. Це був доказ сили вічності і в той же час констатація фактів .Усі глядачі раптом почали сміятися, вітер дув наче суперпотужний насос, ну а ми травою пішли навздогін. Йти по дорозі неначе прагнути розірвати безперервність часу ,. вітер жбурляв то гуди, то сюди червоні, жовті листя. Здається, всі мої роки - тонка границя між смертю та життям. Гак адже я не заробила ні цента, весь час марила прогнозами революцій, здже по правді кажучи гроші р,пя мене не важлива річ. А поки є порожні кишені, можна сховати місяць і шматок неба.
Звужені зіниці, чорна туш, червона помада, високі чобітки на підборах і більше не потрібно нічого для такого опису. На вулиці вітер кусає і рве, приїхати з провінції, все цілком банально. Ранок. Сонячний промінь. Дихання весни, згадати свої дитячі сни, згадати дорогу в променях заходу, згадати як різнобарвна вата райдуги грала з тобою, невже цього мало, щоб зрозуміти що втратила все? Я просто граю в життя, усвідомлюючи нікчемність і дурість цієї гри. Зроби звук голосніше. Відкрий крани. Затопи сусідів знизу. Розбуди сусідів зліва. Бий вікна. Розбуди всіх сусідів. Зіграй цей маленький спектакль для них.
Завтра буде зовсім другий день. Герой душевної драми. Сміятися награно, щоб болючіше впивалося в шкіру нутро міста, порожніх вибитих пробок і кошмарів людей, що злетіли з підвіконня. Наситившись моєю кров'ю з очима нетутешніх і незатишних вулиць . Хто кого ненавидить більше? Нічого нового. Десь ще зривається, але з кожним місяцем все тихіше , і впадають у кому знову. Втома розлита у повітрі, в кожній гранулі атомних снів. І як тільки земля носить отаких зотлілих втікачів, і як тільки пекло не розвернулося під небесами. Прямо над моїм будинком, в кухні, де я чищу моркву. Та Бог з тобою, мені ніколи не присниться море, його голі ноги і балкон, що я бачила мигцем в журналі, вартістю як білет у кіно.
І руки в почуттях-по лікоть , як ціни на нафту, змушують то плакати то відводити погляд, морщачись, ковтаючи сироп з чужих вік.
Аналізуй коли це ще буде мати значення, не барись з цим.
ID:
302531
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.12.2011 22:58:42
© дата внесення змiн: 26.12.2011 22:58:42
автор: Sofia_S
Вкажіть причину вашої скарги
|
