Ніщо... і навіть інію немає на деревах,
Загинув спогад у безлюдній тиші.
Зникає пам'ять нападів останніх тих серцевих,
У голові вже не шкребуть ні таргани ні навіть миші.
Блукаючи провулками де сиро все, зім'ято,
Останній подих з-під бетонної плити.
Бажання теж було, без слів всіляких розіп'ято,
Обрізали... та не дозволили піти.
А Прометеєвий орел кружляв довкола,
Маленькі очі апетитно позирали вниз.
Серце вже не гримить, та не співає соло,
Та й мозку вже достатньо... вистачає шиз.