У цьому домі геть порожньо… Тільки стіни говорять. І Вони. Тільки приходять Вони не часто. З’являються нізвідки і йдуть в нікуди. Їх не можна побачити, бо Вони завжди стоятимуть за спиною.
Я сиджу в темному кутку. Це єдине безпечне місце тут. Мені було страшно, так страшно! Але зараз усе в порядку. Я вилікувався на деякий час. Тепер мені все одно.
Завжди так… Ліки породжують апатію. Це єдине, що я поки-що можу контролювати. Відсутність ліків породжує лють. І тремтіння. Тоді Вони трусять моє безпомічне тіло, мов полотняну ляльку. Тремтить кожна клітиночка мого змученого наркотиками організму. Тремтять навіть мої думки. Снують, танцюють і плутаються серед завихрень залишків мого хворого мозку.
Тремтіння підіймається з закопчених нікотином, труєних алкоголем глибин мого смертного тіла.
Інколи я думаю, скоріше б воно вже припинило своє існування. Я навіть намагався йому допомогти. Я ковтав ліки. Інші ліки. Багато… Хтось тоді знайшов мене, хтось викликав "швидку".
Я хотів обдурити Їх. Роздобув лезо, замкнувся у ванній. Я запевнив себе, що просто прийму душ, щоб не було так страшно… Так, я боявся! Але я знав, що рано чи пізно Вони знову повернуться, знову вимагатимуть, щоб я «прийняв дозу», знову робитимуть боляче! Я не хотів цього… Лезо було гострим. Важкі краплі одразу забарвили, зачервонили мою бліду шкіру…
Я вже почав «відходити», коли повернулася моя мати… Вона кричала і плакала. Вони шепотіли: «Убий, убий, убий…»
Тоді Вони ще не були такими могутніми… Тоді…
Зараз, я вже не пам’ятаю, коли зірвався і почав Їм коритися… Цієї ночі я просто ввійшов у материну кімнату. У мене був ніж. Ось вона спить – дихання уповільнене, обличчя умиротворене… І ось її вже не має. Це було легко. Це було просто. Це була моя мати…
Я не жалкую… Мій біль частково тамують ліки. Я постійно збільшував дозу. Розумію, Вони хочуть вбити мене. Але Вони ще не награлися достатньо. Я починаю звикати до Них. Я починаю отримувати задоволення від Їхніх ліків. Дике, тваринне задоволення. Я бачу крапельку коштовного зілля на кінчику голки. Вона схожа на сльози моєї матері…
Я часто згадую про неї. Думаю, скоро ми побачимось. Дуже скоро... Мене переслідує втома…
