Обличчя... Вони повсюди... З"являються і зникають - немов картинки у калейдоскопі. І дуже часто буває, що лице випадкового перехожого запам"ятається більше, ніж лице рідної людини. Чому? Бо в ньому є якась родзинка, якась загадка. І ти ніби здогадуєшся, про що він зараз думає.
А тут... Тут усі ці обличчя якісь... пластмасові. Як манекени. Як роботи. Всі такі схожі, як з інкубатора. І водночас різні.
Через що терпіти не можу великі міста, так це через оці жахливі пластмасові обличчя. З порожніми очима. Можливо, у них теж є свої почуття, свої переживання, свої думки. Але ніяк не можу зрозуміти, чому вони всі такі спотворені гримасою нестерпної туги, байдужості і безнадії? Невже так можна жити - без усмішки, без блиску в очах, без жодних емоцій?
Аж моторошно думати про це! Звичайно, кожен із них - особистість, щоправда, деякі чомусь забули про це. Адже бажання бути таким, як всі, ламає свідомість людини, її принципи і погляди на життя. Стадний інстинкт.
Чи не простіше бути самим собою? Скинути цю огидну пластмасову маску і бути таким, яким ти є - зі своїми емоціями, зі своїми рисами, зі своєю родзинкою. Адже ти - особистість!
