Легкий весняний вітерець розвівав її каштанове волосся. Небо було досить дивним: ніби велика кількість маленьких хмаринок намагалися об’єднатися, щоб сховати сонце, але йому якимось чином вдавалося проблискувати своїми променями скрізь пухнасті лапаті хмаринки. На її обличчі з’явилася посмішка. Повз проходило так багато різних людей і на обличчі кожного були абсолютно різні емоції. Дивно, але навіть одна і та ж сама емоція на різних обличчях виглядає по-різному. Навіть, читаючи обличчя за славнозвісною теорією Пола Екмана, помітно, що люди різні. Сум залишається сумом. Розчарування розчаруванням. Але декого сум робить сміливішим, впевненішим, а
декого розгубленим. Радість – найкраща емоція, виглядаючи по-різному на кожному обличчі, вона робить кожну людину неповторною і щасливою. Щира радість – унікальна обгортка для щастя. Бути щасливим просто, коли життя змушує тебе дарувати посмішку і відчувати як десь у глибині твоєї душі тобі у відповідь усміхається
«твоє внутрішнє сонечко». В її вухах грала якась композиція з останнього альбому Maroon 5. Пісня була сумна, але текст був філософським.
Десята година ранку і занадто метушливий натовп в метро. Дехто влітає у вагон ніби це останній потяг у цій годині. Згадується східне прислів’я «Поспіх карається». Дехто настільки поспішав, що навіть не звернув увагу, що сів не у той потяг і поїхав не у тому напрямку. Відразу змінюється вираз обличчя і про себе промовляється нецензурщина. Мат – захисний механізм, яким люди намагаюся захиститися у певних ситуаціях. Коли немає сил для дій – з’являється мат, негатив спрямований на себе самого, але створює ілюзію спрямованості на інших: на близьких, оточення, колег, начальника, президента і світу в цілому.
Подол – історичний район Києва. Тут виникає таке враження ніби всі робочі моменти люди з офісів переносять до харчових закладів. Принаймні сама їх кількість змушує про це замислитися.
Вона зайшла у піцерію, де зазвичай снідає і сіла за столик, який завжди обирає. Їй подобалося сидіти у кутку з якого відкривався весь простір залу і з вікна можна було спостерігати за людьми. Це її надихало. Люди її надихали.
- Доброго ранку, - привіталася з щирою посмішкою офіціантка.
- Привіт, Аліна.
- Тобі як завжди?
- Так, - посміхнулася вона у відповідь.
«Як завжди» - це рис з овочами і салат від шефа, і обов’язково кава Латте. Вона була консерваторкою
і якщо виникало бажання змінити меню, то змінювала заклад. В редакцію потрібно було до одинадцятої, тому вона планувала свій ранок так, щоб годинку десь потусити у людному місці, де є Wi-Fi зона. За сніданком переглядала новини френдфів на facebook і читала блог одного журналіста, який писав під ніком Ned Kelly. З його записів вона розуміла, що знає його в реалі, але при тій кількості журналістів, в колах, яких вона тусила, зрозуміти, хто він було досить непросто. Вона обожнювала журналістику і поважала людей цього кола, хоча, звісно, серед них
траплялися різні «фрукти», але загалом розумні журналісти її надихали на творчість. Як журналісти ставилися особисто до неї, їй було нецікаво. Вона вважала себе професіоналом, а заздрісники і підлабузники завжди були невід’ємною складовою у будь-якій професійній галузі. Її поява в редакції нагадувала спуск у підвал, де зібралося багато комах, і при появі світла кожен реагував по-своєму: хтось летів на світло, хтось відразу ховався, а дехто продовжував сидіти на своєму місці, бо не був певен чого чекати від цього світла. Така поведінка з боку колег була
продиктована тим, що вона була подругою головного редактора, а він, у свою чергу, її дуже цінив і ставив у приклад. Крім того, більшість колег не любила її, за приватність: всі свої статті вона писала під псевдонімом. Ніхто у дійсності навіть справжнього імені її не знав. Підписувалася вона як Діана Стрід. «Діана» - тому що її захоплювала принцеса Уельська, а «Стрід» - прізвище її бабусі по маминій лінії, яка була заміжня за шведом Драганом Стрідом.
Кинувши свої речі на своєму робочому місці, вона вийшла на балкон, де колеги любили подумати за чашкою кави і сигаретою.
- Привіт, сигаретку не позичиш?
- Ти ж ніби не палиш? – здивувався Руслан, протягуючи сигарету.
Вона просто кивнула у відповідь. Повільно наповнила свої легені нікотином і затримала на якісь секунди подих, закривши очі і прокручуючи останні події свого життя.
- Третя сигарета у моєму житті, - і зробивши ще одну тягу, викинула її у попільничку.
Повільно повернулася до робочого столу і ввімкнула комп’ютер. Відкрила свою робочу електронну пошту dіanastrіd@polemіka.ua, де було нових 6 листів. На всі необхідно було дати відповіді якомога швидше. Всі почали збиратися в кімнаті переговорів для обговорення чергового номеру журналу. Вона почула музику свого мобільного, лунала композиція Linkin Park «In the End». Діставши з сумки мобільний, де красувалося його фото підписане «Адам», вона вимкнула звук і кинула мобільний на дно своєї сумки. І з задумливим поглядом пішла у переговорну. Консерватизм спрацював і тут: вона сіла на звичне для себе місце. Доки Олександр, головний редактор, розповідав про всі робочі моменти, які стосувалися переважно рейтингу журналу, її думки були десь далеко. Не тому, що її не цікавив рейтинг чи робота журналу. Просто інколи душевний стан заважає зосередитися. Гармонійного балансу душевного стану вона досягала активною журналістською практикою і танцями. Але постійний дисбаланс у особистій сфері інколи проявлявся у робочих моментах. Переступити поріг редакції і забути про особисте життя, навіть вимкнувши мобільний телефон, дуже непросто. «Чому він телефонує? Він отримує кайф від однієї думки про те, що у цьому світі є дівчина, яка закохалася в нього як остання дурепа… Ні, чоловіки все ж досить складна формула для жіночого мозку. Їм потрібна боротьба. Цінують лише ту здобич, на яку витратили забагато сил, енергії і грошей. Для них стосунки як спорт – цінна перша перемога і та, яка дісталася ціною великих зусиль.» Її філософські
роздуми перервав погляд Олександра, який читався як запитання.
- Вибачте, я на якусь мить відволіклася.
- Як справи з «Записками авантюристки»?
- Непогано. Єдина проблема в тому, що я не дуже розбираюся в автомобілях, але це поправимо, я вже три дні відвідую курси по водінню автомобілів усіх категорій і вже навіть в курсі, чим відрізняються поршневі двигуни внутрішнього згорання від газотурбінних, - вона посміхнулася.
- Ді, щоб написати статтю не потрібні такі глибокі знання.
- Знаю, але я не люблю писати про те, на чому не розуміюся.
У відповідь він просто посміхнувся, бо саме за це він її і цінив.
По закінченню зборів усі розбрелися по своїх робочих місцях, вона зайшла на кухню зробила собі подвійне експрессо і вийшла на балкон.
- Ще одну сигарету? – протягуючи пачку запитав Руслан.
- Ні, - посміхнулася вона, - все не настільки х… для двох сигарет.
Почувся голос Олександра з-за спини:
- А настільки? – він підійшов і став поруч з кавою в руках. – Тобі знову хтось розбив серце?
- Ні, я просто закохалася не в того хлопця.
- Ді, я скажу тобі одну річ… Закоханість має дивовижну силу змінювати людей. А от ілюзія закоханості лише засмучує людей, вганяє їх в депресію. Інколи ці почуття чимось схожі. Різниця лише у їх корінні. Ти живеш у ілюзії. Ці ілюзії допомагають тобі писати, вони підпитують тебе, але не живлять твою емоційну сферу. Кохання змінює людину, бо дозволяє їй бачити істинну суть речей, а ілюзія кохання спотворює істину. Ти зациклена не на тому. Озирнися навколо і знайди нарешті хорошого хлопця.
- Ну, ти вже зайнятий, - посміхнулася вона, - як там, до речі, Наталі?
- … за місяць – півтора нас вже буде троє… Будеш хрещеною нашому малюку?
- Не завелика честь для мене?
- Ненавиджу це в тобі. Ти завжди легко відходиш від теми… і відповідаєш питанням на запитання… Не завелика! Хочу хоч так зберегти нашу дружбу… Чув тебе переманює мінське телебачення?..
Посмішка на її обличчі змінилася здивуванням.
- Вибач, що нічого не сказала.
- Немає за що вибачатися. Я тебе розумію… Ти прийняла рішення?
- Алекс, ти ж мене знаєш сім років. Якби я щось вирішила, ти був би першим, кому б я сказала.
- Знаю… Шкода, що я не перший з ким ти радишся, - відпивши кави, він вдивлявся в горизонт.
Небо потемніло. Темно-сині хмари ніби захопили в полон білосніжні хмаринки, які зникли разом з сонячними променями. Почав накрапити дрібний дощ. Повіяло прохолодою.
- А що Крістіан порадив?
- Не було можливості з ним поговорити. Він зараз в Лондоні на конференції.
- Не можу зрозуміти, чому ви ще досі не разом? Ви знаєте один про одного більше ніж кожен сам про себе. Ви ідеальна пара.
- Ні, ми ідеальні друзі. Ми скоріше брат і сестра, але не пара.
- Добре, що ви у це вірите.
Вони розійшлися по своїм робочим місцям. Вона відповідала на листи. І лише книга, яку Олександр поклав на стіл перед нею, відволікла її від друкування.
- Що це? – запитала вона, читаючи назву, - «Love’s executioner. Irvin Yalom».
- «Ліки від кохання», просто почитай.
Вона задумалася на мить, він зник. Вона відкрила пролог і прочитала «Уявіть собі таку сцену: три або чотири тисячі людей, незнайомих один з одним, розбиваються на пари і ставлять один одному одне єдине запитання «Чого ти
хочеш?» - повторюючи його знову і знову». Вона закрила книгу і продовжила роботу. Відповівши на листи і попрацювавши над деяким робочим матеріалом, вона зайшла в кабінет головного редактора. Олександр розмовляв по телефону, але жестом показав на стільчик. Доки він розмовляв вона розглядала фотографії, які були розвішені в його кабінеті. Незважаючи на те, що на стінах були фото з різними публічними особами, про Олександра складалося враження сімейної людини. Фотографії досить багато можуть розказати про людину. Розміщення їх на стінах можуть відкрити життєві пріоритети людини. Так, кар’єра грала для нього важливу роль, але з усього було помітно, що свою сім’ю він ставив на багато вище. «Так, Олександр, точно знає чого хоче. А чого хочу я?» - роздумувала вона, шукаючи відповідь на питання Ірвіна Ялома. І тут її роздуми перервав Олександр:
- Ти закінчила статтю?
- Ні, я просто тут натрапила на один цікавий матеріал. І у мене виникло бажання зробити інтерв’ю.
- Інтерв’ю? Ти ж терпіти не можеш інтерв’ю!
- Так, але тут інший випадок. Стаття буде називатися «Обережно, двері зачиняються», я візьму інтерв’ю у п’ятьох особистостей. Ну, наприклад, спортсмен, науковець, художник, архітектор… і актор. Потрібно взяти талановитих людей, які не скористалися своїм шансом в реалізації своїх професійних задатків. Я хочу зробити акцент саме на життєвих моментах, а не на самих особистостях як таких.
- Досить цікаво. Але де знайти цих людей і де та ймовірність, що саме ті моменти посприяли б їх професійній реалізації?
- У мене є деякий матеріал. Мені потрібна лише твоя згода.
- Ну… - Олександр задумався. - А як же «Записки авантюристки?» Вкладешся в строки?
Вона у відповідь просто кивнула.
- Тоді я не можу тобі відмовити.
- Дякую.
Вона вийшла і відправилася додому. Дощ пускався все сильніший і сильніший. Її одяг промок. Спустившись в метро, вона дуже змерзла. Холод пронизував скрізь тіло душу. Набрала номер один на швидкому наборі і почула «Абонент не може прийняти Ваш дзвінок…» Це її ще більше засмутило. «Крістіан, ну чому, коли ти так потрібен, ти так далеко?». Одне непрочитане повідомлення від Олі, яка мала домовитися з художником про інтерв’ю «Він погодився». Це повідомлення викликало посмішку на її обличчі, але не радість. «Чого я хочу? – вона продовжувала шукати відповідь на запитання Ялома, мабуть, через те, що не любила залишати питання без відповідей, - ні, ну досить незрозуміле питання. Чого я хочу зараз? Хочу закутатися в плед. Хочу гарячого чаю і хочу, щоб Крістіан відповів на мій телефонний дзвінок! Нарешті!.. Чого я хочу в плані роботи? Залишитися в Полеміці чи перейти в Беслат? Мабуть, все ж таки я хочу поїхати в Мінськ. Я вичерпала свої ресурси в Полеміці, я хочу нових відчуттів, нове місто, нові люди, … і в кінці кінців нове життя. Так я хочу в Беслат. Чого я хочу ще? Хочу кохання! Не ліків, а кохання. Але якщо я хочу кохання, тоді я не можу кохати Адама. Бо якби я кохала, то в мене б не виникла потреба в коханні…» Її роздуми на коротку миту перебив голос «Обережно, двері зачиняються, …» і тут же посприяв продовженню потоку думок «Обережно, двері зачиняються! Прохання залишити всі мрії на цій станції. Наступна станція – реальність! Наступна стація – Мінськ! Або ж моє нове життя…»
ID:
269474
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.07.2011 08:44:17
© дата внесення змiн: 10.07.2011 08:44:17
автор: Tery Presly
Вкажіть причину вашої скарги
|
