Маринка до наймілкіших деталей запам’ятала усі свої почуття. Вона пам’ятала ту пристрасть, той вогонь у очах, що були вранці, його палкі поцілунки і міцні обійми. Зараз ці відчуття вирували в ній, перехоплюючи дихання і змушуючи знову літати. Дівчина вилізла з ванни, витерлась м’яким пухнастим рушником та закуталась до свого махрового халату.
Зайшовши до кімнати, вона увімкнула комп’ютер. У наш час важко уявити себе без подібної техніки в домі, без соціальних мереж та всесвітнього павутиння. В кожного є, як мінімум, декілька сторінок у різних мережах. Маринка також мала свою. З безліччю знайомих та друзів. Не встигла вона загрузити сторінку повністю, як її мобільний задзвонив. Серце полетіло в п’яти, пульс почав відбивати чечітку в скронях, тіло охопив жар, коли вона побачила, хто це був.
«Кирило викливає…» - горів напис на екрані.
«Тааак… спокійно. Хух. Ало», - як можна спокійніше мовила вона.
«Привіт. Побачив тебе в онлайні, вирішив подзвонити. Як ти? Батьки сильно бушували?» - його голос змушував її тремтіти усім тілом.
«Привіт. Та все вже минулось. Трохи побушували, добре, що мама вдома. Було б все набагато гірше, якби не вона.»
«То ми сьогодні зустрінемось?» - непевно запитав Кирило.
«Ем… Так. Підходь до мого будинку через годину. Я як раз висушусь, тільки з ванної вийшла.»
«Мм… З ванної кажеш? Спокусниця», - вона чула його посмішку в телефоні.
«Угу. Ну тоді до зустрічі? Бувай.» - весело закінчила вона розмову і закрила свою жабку.
Через годину Маринка підфарбувала вії, нанесла трохи блиску а губи, надягнула симпатичний сарафанчик і визирнула з кімнати. В коридорі було порожньо, а з зали чулись звуки працюючого телевізора. З величезним полегшенням вона виявила там Риту Генадіївну.
«Мам, я піду прогуляюсь з друзями…» - непевно почала вона, боячись розгнівати родительку.
«Знову ці твої гульки. Краще б чимось корисним зайнялась. Скільки вже можна гуляти!?» - почала була скаржитись мати.
«Мамо, ну не починай. Вже не маленька. Все, бувай! Скоро повернусь»
«Тільки не так, як вчора! Бо вже я тебе приб’ю!» - в слід крикнула жінка.
Сходами Марина не спускалась, а летіла. Вона ще ніколи не відчувала себе такою легкою, немов метелик, що летить в синьому небі. Чотири прольоти пролетіли під нею з шаленою швидкістю. Вона зупинилась і побачила перед собою двері свого парадного. Між нею і ним були лише ці старі залізні двері.
«Хм… А він там… Я відчуваю…» - з посмішкою сказала вона і відчинила останню перегороду, що їх відділяла. Кирило стояв біля під’їзду, обпершись на березу, що росла тут вже досить довго. Це дерево бачило так багато юних парубків, що чекали своїх коханих, стільки зустрічей і стільки ж розривів. Воно було свідком величезної кількості подій, що відбувались тут, саме на цьому місці, де зараз стояли Маринка з Кирилом. Він обійняв її міцно і так палко поцілував, що в голові закружляли маленькі метелики.
«Які плани на сьогодні?» - запитала дівчина, коли в голові прояснилось.
«Ну… У Вітька і досі немає нікого, хлопці збирались до нього… Але якщо не хочеш, можемо не іти туди»
«Що ж тепер і зовсім туди не ходити, чи що?» - посміхнулась Маринка і взяла впевнено його за руку – «Ходімо, будемо веселитись!»
Знову гучна компанія, веселощі через край. Та тепло Кирилового тіла змушувало Маринку думати зовсім про інші речі. Вона нахилилась до нього і шепнула на вушко:
«Може підемо посидимо на річці? Тут так гамірно…»
«Давай, зараз я тільки візьму якесь покривало і кофтину для тебе, щоб не змерзла» - зрадів Кирило, бо вже також досить давно хотів викрасти її.
«Ей! Куди це ви зібрались, га?» - господар тусовки досить давно бігав та окручував Маринку і йому дуже не сподобалось раптове потепління у стосунках її з Кирилом.
«Та ми оце на річці посидимо трохи. Треба поговорити. Скоро повернемось, ок?» - почав оправдуватись Кирило.
«А що ви тут не погорите? В кухні он вільно, там можете поговорити. Ви ж вранці там досить мило спілкувались за чаєм, на скільки я пам’ятаю…»
«Вітю, зайчику», - відвела в бік його Маринка – «нам дійсно дуже треба поговорити. Ми на декілька хвили буквально. Ти б краще за Вікусею пригледів, а то вона сумує вже без тебе…» - вказала вона на одну із дівчат, що відійшла від столу і почала пильно стежити за їх розмовою.
«Добре… Але давайте скоріше, а то я сумуватиму…»
«Домовились!» - лагідно посміхнулась йому Маринка і вийшла на подвір’я слідом за Кирилом, який ніс покривало.
На березі було незвично тепло. Широка місячна доріжка на воді тремтіла від риби, що плескала. Величні верби росли уздовж усієї лінії берегу. Закохані вмостились під однією з них. Та їх не захоплювала краса цієї ночі, бо вони були в полоні пристрасті та бажання. Його поцілунки більше не здавались їй опіками, вони пробуджували в ній ще більше пристрасті, яку вона віддавала йому. Всю без останку. Маринка знову літала, а він був щасливий, що отримав її нарешті всю, без останку. Потім вони лежали в обіймах одне одного і упивались насолодою цієї ночі. Адже вона була дійсно чарівною. Та Маринка з Кирилом навіть не здогадувались, що зі сторони будинку за ними спостерігали. Темна фігура повернулась і направилась до будинку, де гриміла гучна музика та шаленів натовп.
ID:
267587
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.06.2011 23:53:20
© дата внесення змiн: 09.07.2011 21:28:37
автор: Pure Poison
Вкажіть причину вашої скарги
|
