«Ой, пече…» - не своїм голосом сказала дівчина, коли мати почала обробляти рану перекисом та витягувати з неї частинки келиху.
«Потерпи трохи! Зараз перестане. Ну от, останній», - радісно оголосила жінка і взялась за бинтування руки її дочки, - « І в лікарню не треба. Там нічого серйозного. Так, подряпина. До весілля заживе. Може ти хоч мені зізнаєшся, де вешталась цілу ніч?» - спокійним авторитетним тоном запитала мати.
«Мамо, розумієш», - Маринка нарешті почала приходити в себе, - «загуляли трохи з друзями. Діло ж молоде! Поки в карти пограли, поки кіно передивились, так і позасинали усі разом на дивані…» - матері правду казати зовсім не хотілось, ну принаймні зараз.
«Ех, ви! Молодь! Он до чого батька довела! Він же всю ніч трусився. Прокидався кожних дві години. Перевіряв, чи прийшла. Хоча б подзвонила!» - поглядом повним докору Рита Генадіївна дивилась на дочку.
«Мамочко! Але ж ви і самі були такі! Ну вибач мене!» - кинулась до неї Маринка, обійняла та поцілувала у щоку.
«Краще б ти перед татом вибачилась… Хоча, після того, що він дурень утнув, бачити його біля тебе не хочу! Скотина така! А якби влучив в лице?! Покалічив би тебе на все життя, доню… За що мені таке нещастя…» - почала бідкатись мати.
Колись її батьки дуже любили одне одного. Це було дуже давно, ще за їх студентських часів. Тоді в радянському союзі все було на багато простіше, ніж зараз. Одружились закохані після закінчення Дмитром Івановичем останнього курсу інституту. Відмінник, чорнявий красень, він припав до душі Риті Генадіївні з їхньої першої зустрічі. Вона одразу зрозуміла, що він буде її чоловіком, хоч і була на рік молодшою від нього. Та кохання минуло невдовзі після народження первістка – Сергійка. З тих часів вони жили лише звичкою бути поряд. Їх рутинне життя все більше вибухало сварками, скандалами. Чоловік іноді не гребував і силою підкріпити свій авторитет у сім’ї. Та народження Маринки трохи налагодило життя молодої родини. Батьки так хотіли дівчинку, що не було меж їх радості, коли попри усі прогнози лікарів та «знаючих людей» у них народилась дівчинка. Мала була жвавою, розумною дитиною. Вона не сиділа на місці, але полюбляла байдикувати, як і всі малі дітлахи. На зріст дівчинка вийшла ну дуже маленькою, хоча не можна було сказати, що щось в ній не пропорційне. На маленькому личку сяяли маленькі чорні оченята під чорнявими брівками, вуста бантиком, пухкенькі щічки. Русяве волосся обрамляло його. Відрізнялась малеча і своєю вдачею. Не встигне матуся вдягнути своє чадо в гарнесенький рожевий комбінезончик і пустити зробити декілька кроків самостійно, як мала вже плюхалась в якійсь бруднючій калюжі. Тому в самостійне плавання цей корабельчик намагались відпускати дуже рідко. Та і рака радісна подія на довго не змогла втримати злагоду в сім’ї. Дмитро Іванович та Рита Генадіївна були непримиримі у своїх поглядах, що не давало їм змоги спокійно та злагоджено керувати сімейним човном. Кожен намагався рулити в свій бік, що призводило до нових сутичок та ще більших сварок. Та Рита Генадіївна знайшла спосіб урятувати свої нерви та шлюб (заради дітей, як вона часто повторювала) і подалася на заробітки до столиці. Отак і існували вони вже близько семи років. На два міста. Вона в столиці, він у своєму маленькому місті Х. Коли траплялись вихідні, мати приїжджала провідувати доньку і чоловіка, слідкувала, щоб вони зовсім не занепали без неї. Хоча дім без дорослої жінки все більше обростав поганими звичками.
«Мамо, може чаю вип’ємо?» - запропонувала Маринка та підійшла до плити і поставила на камфорку невеличкий чайник.
«Ну давай, доню. Треба чогось гарячого випити. А то щось мені холодно стало.» - сказала мати і поставила на невеликий столик чашки та вазочку з полуничним джемом.
Чаювали вони не надто довго, бо кожній треба було йти у своїх справах: матері поратись на кухні, а дочці йти до Кирила. Коли дівчина зачинила за собою двері ванної кімнати, вона відкрутила кран і почала наповнювати ванну. Маринка поглянула у дзеркало. З нього на неї дивилась темноволоса симпатична дівчина, очі якої горіли незрозумілим вогнем.
«Ну от… Тепер ти жінка… Вітаю» - задумливо мовила вона, знімаючи одяг. Маринка оглянула своє тіло: наче, все як було. «Нічого не змінилось зовні, а почуваю себе зовсім інакше. Почуваю якусь непояснену свободу… В собі…» - з цими думками вона залізла до ванни. Тепла вода почала ніжити її тіло. Вже декілька років вона звикла бавитись в гарячій ванні, та тепер всі її відчуття було справжніми, вони були її власними спогадами.
ID:
267112
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.06.2011 14:41:22
© дата внесення змiн: 09.07.2011 21:28:25
автор: Pure Poison
Вкажіть причину вашої скарги
|
